П’ятниця, вечір…
Світлана нагодувавши своїх дітей, вкладає їх спати. Згодом, прибравши на кухні, втомлено присіла на крісло. Сили плакати вже не було, лише серце стискалося від образи на чоловіка. Він покинув її з двома дітьми, а сам пішов жити до чергової коханки, цього разу до його начальниці, хоч вона і була старшою за нього на дванадцять років.
– Як ти так можеш?! Чому йдеш? – у розпачі кричала Світлана до Сергія— а як же наші діти?
– Нічого, проживеш. Ти ж на них гроші отримуєш, користуйся! А особисто я з тобою жити більше не можу і не хочу. Ти подивись на себе, на кого ти стала схожа! Дивитися бридко! Не те, що в одне ліжко лягати.
– Бридко? А хто хотів й наполягав на тому, щоб я народжувала? Раніше ти був всім задоволений і не думав, як мені виховувати двох маленьких дітей, проте зараз я тобі стала огидною... ти ж весь час був на роботі, а я одна з з двома дітьми крутилася як білка в колесі!
– Я працював кожен день, щоб забезпечити і тебе і дітей, а ти тільки те й робиш, що сидиш на моїй шиї. Ще й цих дармоїдів на мене повісила, а я ще молодий! Я хочу жити для себе!
– Та як ти можеш так говорити про наших дітей?
– Я говорю те, що думаю. вони замучили мене вічними криками, писками,а ще й постійним безладом! та й взагалі, Таня в сто разів краща за тебе!
– Ну так звичайно, я й не сумнівалась. Ти мабуть забув додати вона ще й багатша!
– Так, багатша, ти не уявляєш наскільки я вже втомився від постійних злиднів! Досить! Ти вже дістала мене зі своїми постійними скаргами на життя!
Сергій пішов, навіть не обернувшись, грюкнувши дверима. Самотня Світлана залишилася один на один з двома дітьми, молодшому було пів року, а старшому майже 6 років.
Декілька тижнів жінка була сама не своя, зовсім на себе не схожа, а потім вирішила, що це не привід страждати й сумувати а треба щось робити. Світлана стала шукати пропозиції щодо нерухомості, їй хотілося знайти хоч якийсь будиночок в селі або в передмісті, адже орендувати міську квартиру самій з двома дітьми їй було не по кишені. Не відразу, але вона таки знаходить подібне оголошення. Світлана телефонує за вказаним номером і дізнається , що будинок продається так дешево тільки тому, що разом з ним «продається» і бабуся, що живе у ньому.
– Зачекайте, як це розуміти??– Схвильовано запитала Світлана.
– А все дуже просто, почула у відповідь. Це рідня мого покійного чоловіка. А я заміж виходжу, не тягнути ж мені її з собою в місто, і вам вигідно: колись же ж вона помре, а будинок буде ваш.
Світлана налякалася, але все одно домовилася про зустріч. Ціна була дуже низька, і це її найбільш зацікавило. Наталя, вже не молода невістка старої Асі Василівни, яка Світлані не сподобалася.
Вона була занадто злою і нестриманою, тому Світлана з полегшенням зітхнула, коли угода була вже підписана і жінка поїхала, залишивши нову власницю будинку зі своєю старою родичкою.
– Ти дорогенька, не хвилюйся — звернулась стара Ася. — Я живу собі тихенько, нікому не заважаю. Окрема кімнатка, ти мене і не почуєш. Але я тебе дещо попрошу: готуй їжу і на мене. За гроші не хвилюйся, я тобі даватиму з пенсії на продукти і за готовку. Домовились?
– Так, я згодна. Світлана полегшено зітхнула і посміхнулася.
Тиха й скромна старенька Ася Василівна швидко стала для Світлани немов рідною. Вечорами за чашкою запашного чаю вони часто розмовляли, Світлана розповідала про себе, про свою історію, а Ася про своє важке життя.
– Я, дитино – проста спадкова дворянка. Мій рід йде від Василя Івановича Синевського, ромського купця. Та тільки їх розкіш до нас, їх останніх нащадків, так і не дійшла. Так- от мене, по нашій лінії, остання залишилася. чоловіка поховала ще в молодості, син теж давно помер. Взагалі так-то наш рід і перервався. така доля…
– А ось я, бабусю, своїх народила, від жодного не відмовилася, а тепер і чоловік кинув, не потрібні йому ми стали. Нову собі жінку знайшов!
Йшов час. Старший син Світлани прийшов додому з маленькою дівчинкою, його ровесницею, вона плакала, притискаючи до себе відірвану оборку сукні, й маленьке цуценя.
– Ой що сталося? – Запитала Світлана, здивувавшись гості.
– Матусю, я був у дворі, як дивлюся дівчинка біжить, а за нею зграя собак! Я схопив те що попалось під руку, розігнав собак, а потім вона до нас забігла. Її звати Катруся – пояснив Олег.
– Сонечко, ти дуже злякалася?
– Так, дуже!
– А де ти живеш? Де твій тато, мама?
– Я живу з татом, його звати Анатолій, а мами в мене немає. Тато зараз пішов по справах. Я гралася з Барсиком, а він вибіг на вулицю — пояснює Катруся, ледь стримуючи сльози. — А на нього собаки накинулися, він побіг, а я за ним… вони за мною, і тут мене Олег, оборонив! – Світлана посміхнулася.
– Ну то й добре! Молодець, синку! А тепер, Катрусю йди переодягайся, і підете пообідаєте. У мене саме готові котлети й борщ, а я поки зашию твою сукню, щоб тато не сварив!
– Дякую тьотю! А Барсика можна погодувати?
– Ну звичайно ж!
З сукнею Світлана впоралася швидко і пішла в кімнату до Асі Василівни.
– Бабусю, а ви не знаєте хто такий Анатолій і де він мешкає?
– Толічка? Тьфу, знаю! На сусідні вулиці у нього будинок з білої цегли.
– А що таке?
Світлана розповіла і Ася похитала головою: “Та й біда ж йому з цією непосидою! Толя дуже хороший, а ось у нього була Таня недолуга, а любив він її без пам’яті! Але вона за нього вийшла, щоб своєму міському залицяльникові помститися. Та нічого доброго з цього не вийшло. А Толя підібрав, всі капризи терпів, а коли вона завагітніла і дочку йому народила, то на сьомому небі від щастя був. Та тільки недовго…Там взагалі історія жахлива…
– Ой горе то яке, — жахнулася Світлана— А ви звідки це все знаєте?
– Та ми ж в селі одному живемо, а тут всі один про одного все знають.
Світлана заглянула на кухню, переконалася, що діти спокійно обідають і пішла на вулицю. Її потрібно було знайти Анатолія та розповісти йому що з його дочкою вже все добре.
Проте якраз так трапилось, що жінка зіткнулася з чоловіком, що біг вулицею.
– Ви Анатолій? – покликала його Світлана.
– Так, я.
– Ваша Катруся у нас, не хвилюйтеся, все добре! – поспішила заспокоїти його і розповіла, як дочка потрапила до неї в гості!
– А ходімо до нас! Я пиріг спекла, пригощу Вас, заодно і познайомимось а потім дочку заберете. Мене, до речі, Світлана звати.
– Спасибі вам, Світлано. Я її ніколи одну не залишаю, а тут подзвонили з роботи, терміново підписати документи. Сусідки, яка іноді за нею приглядає вдома не було, ось я і подумав, що якщо відлучуся на кілька хвилин, то нічого не трапиться. Та помилився.
З цього дня Світлана й Анатолій подружилися тепер вони часто проводили час разом. Поступово їх відносини стали розвиватися і вони не встигли помітити, як полюбили один одного, а пізніше і одружилися. Сім’я у них вийшла гарна, дружня. Тепер Світлана й Анатолій виховували трьох діток, і все було добре. Пройшло шість років, Ася все гірше почувалася, і хоч Світлана дбала про неї, як про рідну, врятувати стареньку не змогла. Це мабуть, час прийшов. 100 років днями виповнилося б. Перед смертю Ася покликала Світлану до себе і слабкою рукою показала на стіл.
– Я вмираю, донечко. Ти тільки не плач. Я дуже стара і пора мені вже до чоловіка та синочка. Я тобі вдячна за те, що догодувала мене, піклувалася.
– Ну що ви, бабусю.
Пам’ятаєш, я тобі розповідала, що я спадкова дворянка? Це дійсно так, але є у мене таємниця, про яку ніхто не знав. Я хотіла її в могилу нести. Але тебе шкода, у тебе ж дітей тепер троє. Вам гроші потрібні. А від моєї бабці мені дісталися коштовності, та я рідко що звідти брала, тільки, коли зовсім важко було та ще на похорон сина. Так – от там в підвалі, під полицями, є настил, четверту дошку підніми й все побачиш. Щасти тобі, донечко!
Світлана притиснула руку до рота і похитала головою.
– Бабусю, так ви могли в кращих лікарнях лікуватися!
– Та що ти доню, скільки не лікуйся а помирати колись треба, а ти живи!
Тієї ж ночі Асі Василівни не стало. Світлана гідно поховала бабусю. Згодом у підвалі вона разом з Толею знайшла коробку з коштовностями.
Порадившись з Толею, вирішили побудувати новий великий будинок. Минуло 2 роки. Один раз до Світлани прийшла Людмила й ахнула.
– А я спочатку не повірила що бабка скарб тобі залишила, але до мене дійшли чутки, що ти розбагатіла. Он домище яке зробила! Ти повинна зі мною поділитися! Зрозуміла?
– Йди, Людмило, — тихо сказала Світлана. — Я тобі нічого не винна, і ти сюди більше не приходь.
– Як це не приходь? Це гроші моєї сім’ї!
– Ти зрадила свою сім’ю! Зрадила пам’ять її сина, зробивши аборт і перервавши їх рід. Ти зрадила бабусю Асю, кинувши її на чужих людей і після цього ти хочеш, щоб я з тобою поділилася? Ні, ніяких скарбів НЕ було, і нічого мені Ася Василівна не залишала. Зрозуміло тобі, Людочка?
– Що? Та, я в суд піду! – Людмила пішла, лаючись.
Світлана дивилася їй услід і посміхалася: “що заслужила, те й отримала, бумеранг”. А ще через кілька днів Світлані подзвонив Сергій: “Пробач мені, я хочу до тебе і наших дітей. Ти ж мучишся з ними, та й кому ти потрібна?
– Вибач, дорогий, але, окрім тебе, на цьому світі є справжні чоловіки й один з них став моїм чоловіком, а дітей у нас вже троє скоро буде четверо, так що в нашій родині ти зайвий. Гуляй далі, хоча не впевнена, що ти ще комусь будеш потрібен!
Ось так буває у житті, справедливість завжди перемагає, чи не так?
