Ранок понеділка… Олена як завжди готувала сніданок, коли з коридору пролунав дзвінок. Жінка не звернула уваги на дзвін, тому і далі слухала та наспівувала собі пісню. Її чоловік Дмитро накривав на стіл, а їх діти гучно гралися в іншій кімнаті. І ось в один момент вона почула не дзвін, а стукіт, витерши руки побігла відкривати двері. Але раптом почула як хтось швидко спускається сходами вниз.
— Може помилилися, — подумала вона, і вже хотіла повертатися, але почула якесь шурхотіння, і зрозуміла що їй не почулося, а хтось дійсно спускається сходами. Олена відчинила двері, і побачила перед собою невеличкого кошика. Мерщій кинулась перевіряти, почувши звідти дитячий плач.
— О Боже! Це ж маленька дитинка! Як і звідки вона тут з’явилася?! Хто міг таке вчинити?!! Але запитань було більше ніж відповідей. Та вже буквально за лічені хвилини, Олена почула чийсь голос:
— Чому так дивишся? Забирай! Та Дмитрові передай. Коли знав як гуляти, то нехай знає як і дитину доглядати. Мені ж обіцяв, що тебе покине, зі мною одружиться, а сам… Як його поруч немає, то і ця дитина мені не потрібна!
Олена підняла голову, і подивилася незнайомці прямісінько в очі, що кричала зі сходів. Молода, вродлива жінка виглядала дуже злою та пригніченою. В цей момент в Олени від такої прикрої несподіванки потемніло в очах… Все, що вона почула наостанок це:
— Запам’ятай і йому передай! Дитину я записала на нього, він батько! Олена згодом взяла дитину на руки й ще хвилини 5 стояла і не розуміла що коїться. А ж тут підходить Дмитро й запитує дружину:
— Так коли вже ми поїмо? Не подавши виду, в ситуації що склалася.
П‘ятнадцятирічний Сашко все зрозумів, але промовчав, а от шестирічна Анюта цікаво розглядала дорослих.
Олена занесла немовля до кімнати. Маленький синьоокий хлопчик, якому було максимум декілька днів, розглядав жінку своїми великими гарними очима. Всі члени родини нахилилися над хлопчиком:
— Мамо, звідки ти взяла таку маленьку ляльку? — здивовано запитала Анюта.
— Напевно, Бог послав, — відповіла Олена й подивилася на свого чоловіка.
— А ти Дмитре швидко йди в аптеку, я скажу що купити, — приказала Олена.
— Діти, а ви сидіть тихо й не кричіть! Богдан хоче спати.
— Отже, тепер, у вас з’явився братик — водночас нервово й радісно посміхнулася Олена.
Всі сусіди ще довго обговорювали цю ситуацію яка склалася. Хтось хвалив Олену за добрий вчинок, хтось засуджував, а вона полюбила Богдана як свого рідного. Щоправда, з Дмитром відносини погіршились.
Ніяких зайвих запитань жінка йому не задавала. Розуміла, що водночас і винен, проте зробив вибір на користь родини, але не знала було це заради неї чи дітей, не знала, і це її дуже хвилювало. Час швидко йшов… Діти дорослішали, батьки старіли. Так і проходило їхнє життя. Олена так і не дізналася нічого про цю жінку, рідну матір Богдана. Напередодні Нового року, родина дивилася телевізор. Старші діти вже жили зі своїми новоспеченими родинами. А Богданові на той момент було тільки 15. Але він як те сонечко, очі небесно-блакитні, ті, в які колись закохалась Олена, то були очі Дмитра.
Раптом у двері хтось постукав. І материнське серце відчуло щось негативне. Богдан побіг відчиняти двері, за ним побіг Дмитро, а потім й Олена. Біля дверей вони побачили жінку похилого віку, в пошарпаній шубі й хутряній шапці.
— Я колись тут залишила… повторюючи одну і ту ж фразу декілька разів, жінка ледь стримує сльози.
— Мабуть, ви помилилися адресою — відповіли всі троє, закривши двері.
— В мене є ідея! Нумо відкриймо шампанське! — запропонував голова сімейства.
— В честь чого це? — запитав Богдан.
– Чому б і ні?! – сказав Дмитро
— А і дійсно, давайте! — підтримала чоловіка Олена.
А тепер запитання до всіх:
Чи змогли б ви прийняти, залишити, виховати дитину свого чоловіка як рідну?
