Сергій перший раз побачив Світлану, коли їм було трохи більше тринадцяти років. Востаннє він подивився в її очі, коли дружині було всього 53…..
Батькам Світлани все життя довелося їздити по всьому світу, і в рідне місто повернулися тільки після демобілізації батька.
Дівчинка ще з дитинства була товариською і ні в чому не поступалася хлопчакам за характером і можливістю постояти за себе. Такою її й побачив Сергій, який любив покомандувати друзями. Незважаючи на їхні глузування, він у перший же день запропонував дівчинці дружити, на що вона розсміялася, а Сергій образився. Усе ж їх тягнуло одне до одного, і вони почали спілкуватися.
Підлітки дорослішали, навчалися в різних школах і в кожного з них було своє коло друзів. Проте вони періодично перетиналися на спортивних змаганнях між школами, у місті, і після школи, йдучи в армію, Сергій зізнався Світлані в коханні. Дівчина проводжала його разом із батьками, мати призовника не сприйняла всерйоз їхні почуття, і переживала тільки за те, що син засмутиться, якщо Світлана не дочекається його з армії. Але зустрічали демобілізованого вони теж разом, і в матері вже ворухнулося почуття ревнощів, коли син, зістрибнувши з підніжки вагона, помітно більше зрадів, побачивши Світлану.
Увечері мати намагалася з’ясувати, наскільки серйозні почуття Сергія, і, почувши, що він хоче освідчитися, почала його відмовляти:
– Не підходите ви одне одному, вона – офіцерська дочка, а ми – прості робітники, буде тобі голову морочити всілякими капризами!
Сергій не слухав, і буквально наступного дня попросив Світлану стати його дружиною. Усі старання матері були марними. Не допомогло й те, що вона намагалася підштовхнути його до дочки подруги, дівчини модельної зовнішності, до якої Сергій був небайдужий. Син бачив поруч із собою тільки своє юнацьке кохання.
Вони одружилися, кохання молодих тільки міцнішало, їхня сім’я була просто взірцем взаєморозуміння і турботи одне про одного. Бог не подарував їм дітей, вони збиралися всиновити когось із дитбудинку, зібрали для цього всі документи, але несподівано серйозно захворіла Світлана, і плани довелося змінити. Сергій тепер розривався між роботою і лікарнею, а коли після операції дружина повернулася додому, але не могла себе обслужити, навідріз відмовився брати когось на допомогу, сам встигав усе робити, прибігаючи додому в обід, щоб підтримати й нагодувати свою любов.
Так тривало майже сім років. Хвороба, то відпускала, то знову тяжко накочувалася на жінку…
Прощаючись із нею на цвинтарі, Сергій сказав: “Дякую тобі, моя рідна, за кожну хвилину, яку ти була зі мною!” / А поруч із ним плакала його мати…
