Мені вже за п’ятдесят п’ять, і я дуже боялася втратити час. Нещодавно я поховала чоловіка, який помер від серцевого нападу. Його смерть була для мене дуже великим потрясінням, бо він пішов із цього життя раптово.
Наш син живе в іншому місті і після похорону він запросив мене до себе в гості, щоб я не залишалася в порожній квартирі одна. Моя поїздка затягнулася і я прожила в нього понад три місяці. За цей час у моєму житті з’явився інший чоловік, який допоміг мені вийти з депресії.
Андрій також був вдівцем, він працював ветеринаром. Я також обожнюю тварин, саме любов до братів наших менших нас і поєднала. Чоловік був сусідом сина по під’їзду і щодня виходив годувати бездомних котів. Я також підгодовувала місцевих тварин, так ми й познайомилися.
Синові я нічого не говорила про нові стосунки, бо мені було ніяково, що в мене так швидко після похорону його батька з’явився інший чоловік. Що робити я не знала, бо серцю ж не накажеш, а в сина був дуже запальний характер, такий самий, як і в його покійного батька.
Ми з Андрієм Михайловичем вирішили, що я поїду додому, а він потім приїде до мене, оскільки професія в нього така, що він роботу собі скрізь знайде. Мені хотілося почати нове життя. Однак я не врахувала того, що навколо мене купа “доброзичливців”, яких медом не годуй, а дай у чужому житті покопатися. І розповіли добрі люди і синові про мій роман. Для всіх оточуючих я стала легковажною дамою, яка замість того, щоб нудьгувати за чоловіком, романи крутить наліво і направо.
Син мене засуджує і спілкуватися зі мною не хоче, але я і сама намагаюся йому якомога рідше дзвонити, щоб не провокувати скандал. Мені хочеться вірити в те, що з часом він зрозуміє, що жінка за п’ятдесят ще не стара, а тому також мріє стати щасливою, а не ходити до останнього подиху в жалобі за покійним чоловіком.
Мені здається, що мої подруги це все прекрасно розуміють, просто засуджують мене за те, що я стала щасливою. Я думаю, що якби їм пощастило зустріти такого чоловіка, як Андрій Михайлович, то вони навіть від своїх живих чоловіків пішли б. Це звичайнісінька жіноча заздрість!
А як вважаєте ви, я повинна була в жалобі ходити і відмовитися від свого щастя раз і назавжди?
