Коли ми почали з чоловіком балакати про другу дитину, старшій донечці було вже майже сім років. Завагітніла швидко. Хоча вік вже був в мене не досить молодий, але вагітність проходила дуже легко. Ми чекали знов на дівчинку.
Під час пологів щось пішло не так. Лікарі мені нічого не пояснювали, але я розуміла, бо вони пошепки перегукувались біля вікна і раз за разом приходили нові лікарі. Під час пологів лікарі допустилися помилки. Моя дитина народилась інвалідом. Діагноз ДЦП. Отак абсолютно нормальна вагітність через халатність лікарів перетворилась на біль і горе для всієї сім’ї.
Анюту ми носили весь час на руках, вона не спала ні вдень, ні вночі. Мені здавалось, що в неї болить все її крихітне тільце. Ми не опускали руки, їздили по всім лікарям, по всім терапіям. Але видимих покращень стану здоров’я не помічали.
Добре, що хоч у чоловіка була гарна робота і нам вистачало коштів не реабілітаційні курси. Вже пройшло 15 років, а Анюта так і прикована до ліжка, нам не вдалося зробити та декілька кроків, вона не розмовляє. Але вона все розуміє, дивиться на нас і іноді плаче.
Скільки раз я чула від родичів, що краще б було віддати Анюту до спеціального центру і почати жити нормально. Ці родичі викреслені з нашого життя одразу тієї миті. Нещодавно я вибачалась перед старшою донькою, що в неї в один день раптово закінчилося дитинство. За те, що вона була дуже обділена моєю увагою. А вона мені відповіла: “Мабуть, то наша доля. І крім нас в Анюти нікого нема і не буде. І доки ми будемо живі – Анюта буде в теплі, чистенька і нагодована”.
Тоді я розплакалась через те, якою ж доброю виросла моя донька. Як би я не намагалась все встигнути, але я вже пропустила багато моментів її життя.
А як би ви вчинили на місці мами? Чи доглядаєте ви за рідними?
