– Олено, мамі вдалося дістати пільгову путівку в санаторій. Вона їде через два дні. Ось ключі від маминої квартири. Вона просила нас поливати її квіти. Ти ж зможеш це робити. Це ж майже по дорозі в садок.
– Нічого собі по дорозі. Мені доведеться їхати три зупинки туди і три зупинки назад.
– Але я ж не міг відмовити своїй мамі!
– Звичайно ж, не міг. Ти не міг відмовити їй, а її квіти повинна їздити поливати я!
– Та годі! Будеш їздити їх поливати раз на тиждень. А на вихідних уже я буду їздити поливати ці квіти! – заспокоїв мене Микола.
З моєю свекрухою – Наталею Василівною у мене стосунки не дуже хороші. Ми просто терпимо одне одного. У відкриті конфлікти не вступаємо, але зайвий раз бачити одне одного зовсім не раді.
Живемо ми з Миколою у квартирі, яка дісталася мені від моєї бабусі. У нас підростає донька Марія, їй зараз п’ять років.
Наталя Василівна в моїй квартирі свої порядки не встановлює, але постійно дає поради про те, як я маю годувати її синочка і як я маю вести домашнє господарство. Ось я ніколи не варю її синочкові вівсяну кашу, тому в нього обов’язково скоро почнуться проблеми зі шлунком. Машенька в мене довго в памперсах ходила. Це взагалі – смертельний гріх із мого боку.
Я, мовчки, вислуховувала поради свекрухи, а робила так, як вважала за потрібне. Навіть сидіти з онукою, коли вона хворіла, свекруха відмовлялася.
– Я можу не встежити за нею. Вона дуже рухлива. А в мене ж часто тиск піднімається. Може всяке трапиться. Що тоді робити? Вже краще ви самі за нею доглядайте. Ось коли підросте, тоді я і буду з нею сидіти! – говорила свекруха.
– Коли вона виросте, то з нею вже нікому сидіти не треба буде. Вона спокійно зможе побути вдома й сама! – говорила я чоловікові. Мої слова він мамі своїй не передавав: беріг її нерви і психіку.
Протягом трьох тижнів я мала їздити на квартиру до свекрухи і поливати її квіти. Одного разу я трохи запізнилася через це на роботу. Моя подруга прикрила мене перед начальником. Він у нас дуже не любить запізнень.
– А де твоя свекруха гроші на санаторій взяла? – поцікавилася якось Ірина.
– Микола сказав, що вона десь дістала пільгову путівку. А гроші на дорогу позичила в подруги. У неї ж пенсія маленька. На таку пенсію по санаторіях особливо не поїздиш. Щоправда, мені здається, що в моєї свекрухи останнім часом багатий залицяльник з’явився. Вона майже щомісяця собі різні обновки купує. А з нас вимагає, щоб ми їй комуналку оплачували.
Нещодавно в мене блискавка на чоботях зламалася. На ремонт грошей не було, на купівлю нових чобіт – теж.
Я сказала чоловікові:
– Треба щось із цим робити. Так жити, як ми живемо, не можна. У нас же взагалі немає грошей у запасі. У нас із тобою однакова зарплата. Зі своєї зарплати ти ще й мамі комуналку платиш. Давай вона сама все оплачуватиме. Нам ці тисячі теж не зайві будуть.
– Та годі! Як я таке мамі скажу?
– А те, що я взимку ходжу в кросівках по морозу – це ти вважаєш нормальним?
Микола промовчав.
Потім свекруха повернулася із санаторію: весела, відпочила. Через місяць мені чоловік каже:
– А мама мені машину купує! Не нову, але дуже хорошу!
Я мало не впала, коли це почула. Микола вже дуже давно мріє про машину, але в нас усе ніяк не виходило назбирати грошей на її купівлю.
Хто ж є таким багатим спонсором моєї свекрухи?
– Олено, ти мене прикриєш перед начальником? Мені треба терміново відвезти ноутбук у ремонт. Мені тут одного майстра хорошого порадили. Кажуть, що бере дорого, але робить дуже добре! – сказала мені Іра.
– Звичайно! Їдь! Усе буде нормально!
– Обережніше! – крикнув Микола, коли Маша ненавмисно зачепила його портфель. – У мене там важливі папери!
Я взяла портфель, щоб покласти його зручніше. Він мені здався дуже важким. Там точно були не папери. Я відкрила портфель і заніміла від подиву: там лежав ноутбук Ірини, моєї колеги. Микола дуже добре розбирається в комп’ютерах і ноутбуках. Я навіть запропонувала йому якось заробляти на цьому. Але він відмовився.
А тепер я все зрозуміла: звідки в моєї свекрухи гроші, на які вона поїхала в санаторій. Але поки що я вирішила мовчати. Наступного дня Іра знову попросила її прикрити: їй треба було з’їздити до майстра і забратив нього свій ноутбук. Повернулася Ірина швидко. Вона була дуже задоволена тим, що їй так швидко полагодили ноутбук.
– Це дуже хороший майстер. До нього дуже велика черга. Він дорого бере, але робить завжди дуже добре, – сказала Ірина, показуючи мені ноутбук, який я вчора бачила в портфелі у свого чоловіка.
– Я цілий тиждень узимку в старих кросівках ходила! Я в дірявих колготках ходжу! Я доньці найдешевший одяг купую! А ти таке витворяєш! – кричала я Миколі.
– А що я зробив не так? Не розумію! Я тобі всю зарплату віддаю. У нас же з тобою однакові зарплати. Мій внесок у сімейний бюджет такий самий, як і твій. Я підробляю в робочий час. Із цим заробітком я можу робити все, що хочу. Це мої гроші! Тому я розпоряджаюся ними так, як вважаю за потрібне! – гордо заявив чоловік. Я з ним категорично була не згодна.
Зараз він живе у своєї мами. Я подала на аліменти з урахуванням додаткового доходу мого чоловіка. На розлучення не подавала. Свекруха пробувала обурюватися. Але я пригрозила тим, що повідомлю в податкову про те, чим займається Микола. А ще обов’язково розповім його начальству про те, чим він займається на роботі. Моя свекруха злякалася і заспокоїлася.
Так ми прожили три місяці. Нещодавно до мене прийшов Микола. Не подобається йому з мамою жити. Він назад проситься.
Не знаю, чи прийму я його. Може й прийму. Тільки він спочатку мені путівку на відпочинок оплатить, купить машину і повністю оновить мій гардероб. Ось тоді й поговоримо про повернення. Він має зрозуміти, що весь цей час жив неправильно. На першому місці має бути дитина і дружина, а потім мама.
А як ви вважаєте?
