Для батьків завжди синочки бажаніші та ближчі, аніж донечки.
Коли у нас з дружиною народилася донечка, ми вирішили, що доглядати будемо самостійно, без допомоги бабусь та дідусів. Після полового будинку ми поїхали додому, нас зустрічали мої батьки. Вони дуже тішились онукою, говорячи про те, що з радістю будуть допомагати у вихованні. Ми передивилися один на одного з дружиною, і я почав говорити про те, що ми домовилися виховувати малечу самі, і їх допомога не буде потрібна. Батьки, звісно, засмутилися, але нічого не відповіли, пішли додому.
Пройшов тиждень і приїхали батьки дружини. Вони дуже раділи дитині, адже перша онука – велике щастя. Весь день піклувалися, тішилися. Дружина весь день мовчала, а на наступний ранок, спитав, чому так? Вона сказала, що не змогла відмовити у допомозі батькам, і що вони допомагатимуть. Я нічого не сказав.
Пройшло три роки, і дружину вже вдруге привезли додому з полового. Народився хлопчик. Я так радів, що влаштував свято в цей день.
Дружина запитала мене, чому я так радію. Я відповів, що відтепер у мене є син, якого я виховаю так, щоб він не відмовив нам у допомозі з онуками, і не виставить нас за двері, як тоді я вчинив зі своїми батьками. І ми будемо спілкуватися частіше, а не лише на свята. Пройшло три роки, а мені досі соромно за власний вчинок.
А ви приймаєте допомогу рідних? Як би вчинили на місці чоловіка?
