Мені завжди здавалося, що наша родина ідеальна. Батьки ніколи не сварилися, нас з братом ростили в любові й достатку.
Вранці мама готувала млинці або сирники на сніданок. А ввечері на всіх вдома чекала вечеря. Це була сімейна традиція – вечеряти разом. Тато працював майстром з ремонтів. Мав свою бригаду з робочих. В грошах потреби родина не мала.
А потім тата раптово, як підмінили. Він приходив додому не в настрої, часто сидів мовчки та про щось постійно думав. Ми стали помічати, що він доволі часто комусь пише повідомлення та весь час носить телефон із собою. А одного дня він зібрав речі й пішов.
Мені тоді вже було 16 років, звичайно, я все розуміла. Мама сприйняла цю новину на диво спокійно. Не плакала, але ж ніхто не знає, що творилося в її душі. Ми потім з мамою розмовляли та вона сказала, що вдячна батькові за чесність, що він прийшов і сказав: “Можеш мене зненавидіти, я сам не розумію, як це сталося. Але я її люблю, я без неї жити не можу. Очі закриваю і її бачу”. Вдячна, що цей роман на стороні був не довго, що її обманювали не роками. Звичайно ж, тут марно було б рятувати родину.
Батько справно виплачував аліменти, деякий час намагався з нами спілкуватися, а в нас з братом затаїлась образа, ми рідко відповідали на дзвінки. Мама так і не вийшла заміж. Каже, що кращого за тата не існує, а гіршого не хоче бачити поряд.
Через рік після розлучення батьків ми дізнались, що в папи народилась дитина. Отже, тепер в нас була сестра. Назвали Каріною.
Пройшло вже десять років, тато додому не повернувся. Безмежно любить свою доньку, під час рідких зустрічей постійно каже, що дуже хоче, аби ми з братом з нею спілкувались. Я не розмовляла ніколи з братом на цю тему, але розумію, що він теж його не пробачив.
Вночі пролунав телефонний дзвінок – подзвонила татова дружина. Батько попав у ДТП, знаходиться в реанімації, шанси на життя мінімальні. Я миттю зібралася і вже через пів години ми з моїм нареченим були в лікарні. Під дверима реанімації зустрілись з його дружиною, вона була виснажена і постійно плакала. Ми познайомились.
У лікарні в очікуванні провели не одну ніч, багато з нею розмовляли. Нормальна жінка, шкода тільки, що через неї батько нас покинув. Там познайомились і з сестрою, Каріна знала нас з братом по фото, каже, що батько постійно їй про нас розказував. Зараз тато прийшов до тями, стан покращився, проходить курс реабілітації. Ми почали частіше зустрічатися, Каріна іноді приїздить до нас в гості. А батько вважає, що день аварії став днем примирення нашої сім’ї.
А ви б змогли пробачити? Ми змогли…
А чи готові ви пробачити рідній людині у тяжкій ситуації?
