Одружились ми коли їй ледь виповнилося двадцять років. Все життя вона жила з батьками й дуже хотіла втекти заміж. Через пів року після весілля дружина завагітніла близнюками. Я розуміючи, що нас тепер буде четверо знайшов хорошу роботу, багато часу проводив у офісі.
Приходячи додому, я чекав на смачну вечерю, а дружина часто не встигала приготувати до мого повернення. Я сердився, бо всі хатні справи то суто жіноча робота. І вона повинна вчитися робити їх вчасно. А вона часто просила з дітьми посидіти, чи картоплю почистити.
Останнім часом я дуже стомлювався на роботі й настрій був відсутній. Одного вечора ми посварилися з дружиною через підгорілу вечерю. Вона й раніше не завжди вдало готувала, але цей випадок остаточно мене зачепив.
Я був злий, що не вдалося смачно повечеряти й сказав їй:” якщо не вмієш готувати, то не берись. Набридло їсти несмачну їжу”. І пішов в магазин щось купити, бо був дуже голодний. Я навіть подумати не міг, що жінка теж цілий день нічого не їла.
Вона тим часом тихо пішла в кімнату гратися з близнюками. Я вважав, що все зробив вірно. Всю дорогу до магазину я згадував ситуації в яких дружина була поганою господаркою і не міг зрозуміти, чим вона займається весь день, що немає часу навіть на приготування вечері. Сорочки не попрасовані, диван не застелений, а ще й ввечері просить з дітьми погратись, щоб вона могла помити посуд. Невже це не можна було зробити до мого повернення?
Прийшовши додому, побачив, що дружина вклала дітей спати, а сама пішла прати речі.
Наступного дня, після роботи, я чекав на вечерю. Але коли прийшов додому, побачив, що з вчорашнього вечора в холодильнику їжі не з’явилося. На мої запитання дружина відповіла, що вирішила дослухатись до мого прохання “не братися за те, чого не вмію” і не готувати їжу. І якщо я хочу їсти, то можу приготувати собі самостійно.
Одразу я образився на неї, я прийшов зморений з роботи, а вона залишила мене голодним, і вирішив показати, що у цьому немає нічого складного, але через тиждень моїх хатніх справ я дуже стомився і зрозумів наскільки важко. Я просив пробачення за свої слова і свою поведінку.
Тепер я у всьому допомагаю своїй дружині: граю з дітьми, мию посуд, перу речі. Бо ця робота дуже тяжка, але її ніхто не помічає. І у своїх проханнях відтепер дуже обережний. Бо якщо, щось робиться непомітно, це не означає, що це дається легко. Особливо, якщо це виконує жінка, тим паче з двома маленькими дітьми.
А ви, допомагаєте своїй коханій людині? Або тільки тоді, коли вам про це вже десять разів нагадають?
