У березні в нашій родині відбулися глобальні зміни. Дочка, Іра, розлучилася з чоловіком і переїхала жити до нас. І при тому не одна, а з цілою юрбою малолітніх розбійників.
Перші пару тижнів ми ще якось уживалися, а потім почалося суцільне пекло. Я дуже люблю онуків, але постійно жити з ними явно була не готова. Ірина до того розбалували малих, що їх тепер практично неможливо вгамувати. Дочка ж забороняє їх лаяти, коли ті нашкодили. Каже, що ми з батьком своїми криками і нотаціями травмуємо тендітну дитячу психіку … А хто б нашу психіку пошкодував?
Загалом, як тільки на вулиці остаточно розпогодилося, ми з чоловіком вирішили взяти відпустку від цих сімейних перипетій. Зібрали речі і махнули на дачу. Благо попереду ще ціле літо, щоб встигнути відпочити від галасливих витівок внучат і сварок з дочкою.
Я зараз садом займаюся, чоловік в городництво вдарився. Ідея виїхати з міста явно була вдалою. Але мені не дає спокою одне питання: «А що далі?». Зимувати на дачі – не варіант, тут для цього немає ніяких умов. А повертатися додому до цих маленьких шибайголів теж, чесно кажучи, не хочеться …
А головне, чого я не можу зрозуміти в цій ситуації, – чому ми з батьком повинні страждати через те, що дочка не вміє постояти за себе? До розлучення Іра з колишнім зятем 13 років прожили разом і купили квартиру в шлюбі. Я з самого початку говорю доньці, щоб подавала на розділ майна, забрала свою частку і жила собі спокійно, а та тільки відмахується від мене.
Відповідає, що не має ніякого права претендувати на ту квартиру. Мовляв, гроші на її покупку батьки колишнього чоловіка дали, а значить воно по праву належить їхній родині.
Я ж вважаю, що дочка не права. Адже крім неї і колишнього чоловіка є ще їхні спільні діти, інтереси яких теж потрібно враховувати. А якби у нас з батьком не було можливості дати притулок їх у себе, ось що б вона тоді робила?
