Десять років тому я була студенткою коледжу і займалася активним пошуком себе і свого місця в цьому житті. Я бігла на навчання і як завжди спізнювалася. Те, що сталося того ранку повністю змінило моє життя. Мені до коледжу пішки потрібно було добиратися не більше двадцяти хвилин. Я йшла центральною вулицею і мою увагу весь час привертали вітрини різних магазинів.
Несподівано мене покликала старенька бабуся в зеленій хустці, яка мені сказала:
– Онучко, подай мені копійку.
Я ще тоді не заробляла і відповіла, що в мене немає грошей, але вона мені знову сказала:
– Ти мені дай ту копійку, яка в твоїй сумці лежить.
Я в цей момент почала сильно розлютилася, тому що вона не мала права казати мені звідки я мала дістати гроші. Однак зібравши останні краплі ввічливості, я стрималася, щоб не послати її, хоча дуже хотілося.
Я їй відповіла:
– Якщо скажете, де лежать гроші, я їх вам усіх віддам, – відповіла я старенькій, тому що була впевнена в тому, що в мене із собою немає й копійки.
– А ти глянь у праву бічну кишеню.
У цьому відділі я зберігала все письмове приладдя. Я почала витрушувати її вміст і моєму здивуванню не було меж, коли я намацала там монетку. Я дістала її і простягнула гроші старій, але та їх упустила.
– Онучка, підніми монетку, а то я не можу вже нахилитися.
Я в той момент ще не зовсім відійшла від знахідки, швидко нахилилася й одразу ж втиснулася в асфальт, бо звідусіль почувся дзвін розбитого скла. Потім запанувала тиша. Мені було страшно розплющувати очі, хоча в моїй голові було єдине запитання: “Що ж сталося?”
Коли я зрозуміла, що я ціла і неушкоджена, я згадала про бабусю. Я розплющила очі і підняла голову, але тут же вирішила, що краще б я туди і не дивилася, оскільки на тому місці, де секунду тому стояла стара, був увіткнутий шматок арматури. Моя фантазія почала мені малювати жахливі картини.
Я щільно заплющила очі, а скло боляче увійшло в мою шкіру. Сльози градом текли з моїх очей. Я не знаю скільки я так пролежала. Мене підняли люди, які почали очищати мене із завалів. Вони щось говорили, лише їх зовсім не чула. У цей момент я зрозуміла, що я втратила слух. Я не чула нічого: людей, виття сирени. Я просто повертала голову в надії відшукати хоча б якесь джерело звуку.
Я сказала людям, що не чую їх, тоді хтось із них легенько ляснув мене по вухах, і звуки з’явилися, щоправда, якісь приглушені, але я була рада і цьому.
Чоловіки мене запитали, що в мене болить. Я почала мотати головою, бо дуже боялася побачити те, що залишилося від бабусі. Потім у мене запитали, чи можу я встати. Я поцікавилася в чоловіків, куди поділася стара.
– Та не було тут нікого, – почула я більш ніж дивну відповідь.
– Ну як же вона ось тут стояла і попросила, щоб я їй монетку підняла. Я тільки нахилилася і це все і сталося. Вона ось на цьому місці стояла, – показала я на місце, куди встромила арматура.
Навколишні почали дивно посміхатися, але тільки чоловік, який стояв поруч, сказав:
– Була вона чи ні – яка різниця. Можете бути їй вдячні, бо вона вам життя врятувала, якби ви не нахилилися, то ця арматура проткнула б вас.
Я несподівано усвідомила, що вся історія, яка трапилася за секунду, врятувала мені життя, але куди ж поділася бабуся?
Я почала озиратися, але ніде її не побачила. Вона так само раптово зникла, як і з’явилася, а в моїй голові почали чути слова: “Онука, спасибі за копієчку”.
Від госпіталізації я відмовилася і потрапила на третю пару. Однокурсники мене запитували, що там сталося, і я вже в сотий раз повторювала свою історію.
Коли я прийшла додому і почала розповідати батькам про те, що зі мною сьогодні трапилося, то, коли я згадала про смішну зелену хустинку, то мама якось насторожено подивилася на мене і сказала:
– А на ній були жовто-блакитні квіти?
– Так були.
– Це прабабуся тебе врятувала. Це її хустка.
Мама мені тоді сказала, щоб я до церкви сходила і свічку за неї поставила. Я тоді вперше зрозуміла, наскільки дороге людське життя і як можна легко його втратити.
