Батько Івана був актором-невдахою, покинув сім’ю, коли синові й трьох років не було. Про матір я так і не запитав, посоромився. Коротше кажучи, вся сім’я Івана – це його дід, який працював на двох роботах.
Було важко, особливо, коли в інших дітей у садочку були новенькі кросівки і снікерси за щокою, а Іван ходив у штанях, які сотні разів зашивав дідусь.
На Новий рік Іван дуже хотів отримати пожежну машину зі сходами або ігрову приставку, але вранці 1 січня знайшов під ялинкою самотню вовняну шкарпетку. Причому, дідусеву шкарпетку, в якій лежала одна цукерка “Білочка”.
Іван почав плакати, бо всі його надії розбилися вщент. Дідусь почав заспокоювати онука.
– Ваня, чого плачеш? Так, це шкарпетка, нехай і моя. Розумієш, у Діда Мороза було занадто мало часу і він не знайшов іншої. Але справа не в цьому, не це головне. Знаєш, онучку, тепер ця шкарпетка стала чарівною, а значить, і цукерка в ній чарівна!
– Правда?
– Звичайно!
– А чим же вона чарівна?
– А ось чим: потрібно з’їсти цукерку, а шкарпетку покласти ось сюди, а завтра вранці в ній знову буде цукерка. І так щодня.
Маленький Іван, витираючи сльози, крутив “Білочку” в руках.
– Можна я спробую?
– Звичайно, це ж тобі Дід Мороз подарував.
– Яка смачненька…
– Ще б пак.
Йшов рік за роком, а чарівна шкарпетка не підводила свого маленького господаря. Діти в садочку заздрили Вані, самі хотіли таку шкарпетку, а вихователі говорили: “Так, дітки, чудеса, хоч зрідка, але трапляються… Ваня наш – справжній везунчик.”
Але ось дідусь дуже трудився, щоб не підвести онука і щодня підкладати нову цукерку. Бувало, що не завжди вдавалося роздобути саме “Білочку”, тоді він купував інші цукерки і загортав у припасені обгортки.
Лише за кілька років, коли Іван підріс, вирішив не спати до ранку, щоб дізнатися, яким же дивовижним чином з’являються нові цукерки в шкарпетці.
Відтоді минуло багато років. Іван став дорослим чоловіком, у нього є дружина і син. Дідусь живе з Іваном та його родиною. Нещодавно був Новий рік і коли настав час подарунків, Івана дружина подарувала дідусеві гарну електробритву, про яку старий давно мріяв. Від правнука дід отримав малюнок у рамочці. А Іван вручив дідові ту саму шкарпетку, в якій старий знайшов велике червоне яблуко улюбленого сорту. Дід раптом розридався, обійняв онука і сказав:
– Ура! Чарівна шкарпетка! А яблучка мої улюблені – червоні! Спасибі, Іване! Але дивись, щоб завжди такі яблучка в шкарпетці були!
– Дідусю, ну ти чого? У чарівної шкарпетки все під контролем…
Дуже зворушлива історія, чи не так?
