Зміни у своєї 10-ти річної доньки я помітила кілька місяців тому. Але ніяк не можу до цього звикнути. Невже це моя кровинка? Моя мила дівчинка перетворилася на озлобленого вовка?
Одного разу зайшовши до кімнати доньки без стуку, вона влаштувала справжню істерику і вказала мені на двері, прямим текстом кажучи, що я маю вийти.
Мені здавалося, що поводитися так можуть тільки важкі підлітки, але, як виявилося, ні.
Не можу зрозуміти, чого б я більше хотіла в той момент: плакати і щоб хтось пожалів, чи вибухнути і всипати доньці, щоб знала, хто в домі господар!
Вирішила вибрати перше… І вже за кілька хвилин прийшла до тями у ванній на килимку, в обнімку з котом. Відчула себе жертвою на п’ять хвилин – вистачило. Заспокоїлася і пішла робити собі капучино.
У стані нірвани не відразу почула:
Мам, ти де там? Мааам? Поспішай! У мене тут такий крутий трек вийшов!
Двері навстіж.
Треба ж, не очікувала таких емоційних гойдалок… То бризки, то любов… Поки що вчуся приймати.
Мамо, ну що так довго? Швидше заходь. Послухай, як я переробила трек!
Ні, все-таки вона в мене янголятко…
Але я про всяк випадок побільше капучино накуплю. І кіт теж нехай буде завжди під рукою.
А як ви справляєтеся з несподіваними нападами негативу своїх дітей?
