Так склалось в моєму житті, що мені довелось доглядати за своєю старенькою мамою. Коли мама захворіла і стала лежача, я забрала її до себе і вирішила доглядати до останнього, вона ж не вічна. Перший час чоловік намагався ставитись з розумінням та терпінням. Але я бачила, як йому важко. Я вже не приділяла йому стільки часу та й моя мама не дуже добре до нього ставилась.
Він почав затримуватись на роботі, пізно повертався додому. А ще я помітила, що він весь час сидить в телефоні і щось комусь пише. Потім я дізналась, що це була інша жінка, яка просто опинилась біля нього в той час, коли йому потрібна була увага. Коли я про це дізналась ми дуже посварились. Він сказав, що так жити більше не можу. Він не звик до того, що в мене немає часу прибирати, проводити з ним вечори і жити як колись. Він зібрав речі та пішов. А згодом подав на розлучення.
Мій старший син теж довго не зміг стерпіти. Моя мама постійно на нього кричала, скаржилась, виховувала його. Все їй було не так і все їй не подобалось. Я пробувала з нею поговорити, але вона ніби спеціально всім докучала. Син влаштувався на роботу і почав орендувати маленьку квартирку, щоб жити окремо.
Ось так я залишилась сама, без чоловіка і дитини. А хочеться нормальної сім’ї, як колись. Вийшло так, що допомагаючи матері я зруйнувала своє життя, свою сім’ю. Це дуже важко усвідомити. А ще складніше, коли ти не розумієш, правильно ти вчинив, чи ні.
Останнім часом я багато думаю по те, що потрібно було просто навідувати маму раз в день. Можливо, все було б добре. В мене була в повноцінна родина та нормальне життя. Через важкий емоційний стан в зв’язку з розлученням, на роботі мені натякнули, що я стала геть не ефективна і не дуже їм потрібна.
Я навіть не знаю, як мені жити далі? Може в когось була схожа ситуація, і зможете мені порадити?












