Щоранку я, як завжди, вигулюю собаку у дворі. І ось, одного разу помітила на лавці біля старої верби сусіда, з яким раніше ми тільки віталися. Але цього ранку він зі мною вирішив заговорити.
– Доброго ранку, Ірочко! Який чудовий ранок, чи не так? – почав він розмову, чому я дуже здивувалася.
– Доброго ранку, Семене Петровичу. – відповіла я.
– Ірочко, а ти нікуди не поспішаєш? Може, сядеш? – сусідові явно хотілося поговорити.
– Ні, не поспішаю. Ось, зніму зараз повідець із Майка, нехай гуляє. – і я присіла на лавку поруч із Семеном Петровичем, який посміхався, спостерігаючи за тим, як пустував мій пес.
– Ірочка, уявляєш, а я сьогодні святкую свій ювілей. – захоплено сказав чоловік. – І в мене гість сьогодні буде! – з гордістю сказав він.
Таким щасливим і задоволеним я його бачила вперше за довгий час. Зазвичай сусід був похмурим і незадоволеним.
– Прийміть мої щирі вітання, Семене Петровичу! І хто ж приїде до вас? – поцікавилася я.
– Не приїде, а прилетить! Мій братик рідненький! Уявляєш, ми один одного не бачили близько сорока років!
– Як же так, Семене Петровичу? Чому?
– Ой, Міло, у житті всяке буває… – на мить він замовк.
Напевно, думав розповідати мені про таємниці свого минулого… Але потім, глянувши на мене так відкрито, щиро, тепло, продовжив:
“Нас у батьків було двоє – я і сестричка моя. Жили ми в селі. Роботи по господарству хоч і багато було, втомлювалися, зате не бідували. Доводилося на світанку вставати, щоб допомагати батькам, потім бігли на шкільні уроки, а після вечері вже можна було й погуляти.
Я старша за сестричку на рік, але незважаючи на те, що вона молодша, завжди така хитрувата була. Зайву роботу робити не стане, завжди в неї суцільні відмовки, зате як про щось попросити батька і матір, так вона перша. Ще зі шкільних років я помітив, що сестра мене недолюблює чи що. Щоразу намагалася мене виставити перед батьками в несприятливому світлі, так би мовити, обмовити. Думав, що мине це в неї, стане дорослою, розумнішою. Як же я помилявся…
Коли мені виповнилося вісімнадцять, я пішов до армії. Служба тривала протягом трьох років на флоті. І ось, одного разу отримав я від батьків листа, в якому йшлося про те, що в мене ще й братик народився. Як я радів.
Після закінчення служби купив усім родичам гостинці і поїхав у рідне село. Там мене зустрічали на славу: столи ломилися, пісні співали, танці танцювали два дні і дві ночі. Усе було чудово, але потім почалися будні. Влаштувався я на роботу в колгосп, планував будувати хату, а згодом одружитися, коли дівчину хорошу зустріну. І ось, сестра моя знову взялася за старе. Стала про мене речі нехороші говорити, та не тільки вдома, а по всьому селу чутки пускала. То казала, що я – п’яниця безпробудний, то ледар, яких вдень із вогнем не знайдеш. Але найстрашнішим було те, що вона додумалася придумати, мовляв, я до неї чіпляюся! Як чоловік!
Такої ганьби я не став терпіти! Поїхав із села в місто і тут уже якось усе склалося: купив автомобіль, збирався і квартирку прикупити власну. Але раптом сталася біда… Будинок наш у селі згорів… І батьки в ньому були, не змогли вибратися, загинули. А брата з сестрою в цей час удома не було, благо, хоч вони вціліли. От я й вирішив перевезти їх до себе, рідні як ніяк, не кидати ж їх.
Жили втрьох на орендованій квартирі. Сестра постійно голосила, що гроші витрачаю на вітер за орендоване житло, мовляв, пора б і про власну квартиру подумати. На маленьку квартирку в мене були гроші, але куди нам трьом в одній кімнаті. Загалом, позичив грошей і купив простору квартиру. Оформленням документів зголосилася займатися сестра. Мовляв, у мене то часу немає, багато працюю, а вона нічим не зайнята. Я і повірив. А за місяць вона мене виставила за двері, показуючи ордер, судячи з якого я не маю жодного стосунку до квартири.
Жити було ніде, а ще висів борг, який потрібно було виплатити. Тоді я вирішив їхати на заробітки, щоб заробити грошей. Не хотілося розлучатися з братом, але довелося. Там я і прожив усі ці роки. Спілкування з братом перервалося відразу ж після мого переїзду. Був одружений, з дітками не вийшло. А рік тому дружина пішла на той світ, я продав усе наше майно і перебрався назад у це місто. Намагався розшукати брата, але марно.
І ось, нещодавно він сам мене знайшов і написав у соцмережі, що дуже хоче побачитися і запитав, чи давно мене випустили? Кажу, звідки випустили? А він відповідає, з психлікарні… Виявляється, сестра наплела всім, що я в психлікарню загримів, щоб ніхто з родичів не став шукати мене.
Сестрі сюди дорога закрита, хоч я і пробачив давно її. Нехай Бог її судить. Вона, до речі, зараз ще більше мене ненавидить. Братик розповів, що сестра кілька років тому чоловіка поховала, а нещодавно син потонув. Шкода, звісно, хлопчину… Тільки з армії повернувся. Так от, вона вважає, що всі її біди з моєї вини. Сам не розумію, за що вона мене так не любить… Гаразд, люба. Побіжу готуватися до приїзду гостя. А ти, Ірочко, не сумуй. Знаєш, життя все ж таки прекрасне. Цінуй кожен момент…”
Семен Петрович, побіг посміхнувшись, загорнув пальто і на радощах заквапився додому. А я дивилася йому вслід і захоплювалася: якою ж доброю людиною він залишився, незважаючи на всю підлість, яку йому довелося пережити…
Молодець! Ось, з кого потрібно брати приклад!
