Моя донька Катя вийшла заміж у 29 років. Її радості не було меж. Вона завагітніла і народила двійню. Моя Катя це моя єдина дитина. І тому я дуже сильно тримаюся за неї. Рідніше нікого в мене немає.
Щоб не залишати мене саму Катя запропонувала переїхати жити до неї у квартиру. Квартира в них не велика, 50 квадратних метрів. Поки Катя не народила, нам трьом місця вистачало. Її чоловік мене прийняв, а я намагалася їм допомагати в усьому. Але після народження дітей усе змінилося.
Я й далі намагалася допомагати всім, чим могла. Прибирала, готувала, дітей забирала гуляти. Я хотіла полегшити своїй Каті життя, бо виносити й народити двох дітей це дуже не просто. А коли діти підросли, і жити стало легше – я стала їм не потрібна. Зайва старенька мама, яка займає місце у квартирі.
Я часто чула уривки якихось розмов:
-Ти що, не розумієш? Квартира в нас маленька. Скоро діти підростуть і ми тут будемо чергу в туалет займати.
– Ну що я її маю на вулицю виставити? Вигнати рідну маму?
– Чому на вулицю? А будинок у селі? Він же є досі. Вона ж там жила якось, поки ти її сюди не забрала.
Я не стала чекати, поки мене попросять виїхати. Зібрала речі й пішла. Важко в селі. Будинок старий дуже. Звідусіль дме, холодно. Але що поробиш.
