Ми з чоловіком Вадимом живемо у великому місті. Живемо ми в моїй трикімнатній квартирі. Нам від моїх батьків дісталася і хороша дача. Ще до мого декрету ми всюди встигли зробити ремонт. Загалом, у нас все в порядку в плані фінансів.
Коли народилася наша дочка Ілонка, ми їй все нове купили. Буквально через тиждень після того, як чоловік забрав нас з донькою з пологового будинку, до нас приїхала свекруха і привезла величезну сумку з речами. Це були речі її старшої внучки Каті. Катя – це дочка Марії, сестри мого чоловіка. Марія з чоловіком та свекрухою живуть в невеликому містечку. Свекруха часто хвалиться, що її дочка з чоловіком живуть не гірше за нас, що у них там все набагато дешевше.
– Ну навіщо ви це все привезли?
– Як навіщо? Що б ви гроші дарма не витрачали! Навіщо нове купувати, якщо речі Каті ще дуже хороші? Нехай Ілонка їх носить!
– Не треба більше нам нічого привозити. Все, що треба, ми вже купили! – сказала я.
Свекруха образилася і сказала:
– А, багаті які! Якщо щось не подобається, то можеш викидати!
Так ми з чоловіком і зробили. Все, що було в поганому стані, ми викидали. А речі, які були в нормальному стані, ми віддавали в дитячий будинок. Там цим речам дуже раділи. Так тривало три роки. Раз в два місяці до нас приїжджала свекруха і привозила величезні сумки з дитячими речами. Ми з ними поступали так само як і до цього.
– Не треба нам це все привозити! У нашої доньки все є! – просила я свекруха.
– Мамо, треба було спочатку зателефонувати і запитати. Ось куди ми тепер все це дівати будемо? – обурювався чоловік.
– Що не треба – можете викинути! – відповідала свекруха.
Я дзвонила Марії і пояснювала, що не треба нам передавати речі Каті. Але вона сказала, що ці речі їй не потрібні і ми можемо робити так, як нам заманеться.
А коли Ілонці було вже три роки, зателефонувала чоловіка сестра і сказала:
– А я вагітна! У мене знову буде дівчинка. Тож повертайте нам наші речі!
– Які речі? Так ми їх викинули або віддали в дитячий будинок! Ви ж сказали, що вони вам уже не потрібні! – відповіла я.
– Ну, я ж не думала, що ви все сприймете так буквально і дійсно все викинете. Тоді віддавайте нам речі Ілони!
– Але її речі ми вже подарували або продали! Навіщо нам все це тримати? У нас же не склад дитячих речей! Ми не збираємося цим захаращувати нашу квартиру! І я тобі відразу ж сказала, щоб ти нам нічого не передавала!
– Тоді ви повинні купити нам нові речі! Нічого, не збіднієте! Ви ж у нас любите займатися благодійністю! – кричала мені в трубку сестра чоловіка.
Ми з чоловіком в шоці від усього цього. Ми, звичайно ж, купимо речі для дівчинки. Але тільки в якості подарунка. Повністю купувати все, що потрібно дитині, ми не збираємося. Це вже обов’язок батьків. Хіба я не права? Мій чоловік зі мною повністю згоден. А ви зі мною згодні?
