Моя бабуся була багатодітною матір’ю сімох дітей. Жили у великому будинку, був сарай, тримали худобу і працювали на гектарі землі з фруктовим садом. Поруч з бабусиним будинком стояв занедбаний будиночок, зарослий бур’янами. Але так було не завжди. Колись там жила пристойна родина, пам’ятається мені, як ми грали з сусідськими дітьми, коли гостювали у бабусі. Так ось, у сусідів було п’ятеро дітей, коли старші дочки виросли, переїхали в місто. Власне, з їхніми дітьми ми грали. А ось молодша мала певні проблеми.
Після того як матері не стало, дочки почали ділити між собою будинок, але так і не змогли нічого вирішити мирним шляхом. Посварилися в пух і прах.
І ось, зараз будинок порожній. Ділянка заросла. Бабуся з сумом дивилася на це все:
– Дорогі мої діти і внуки, після того, як мене не стане, не хочу, щоб ви повторили долю сусідських дочок. Я не хочу, щоб наш будинок теж став занедбаним. Тут росли ваш батьки, тому в будинку має панувати лише любов і тепло. У цьому житті існують речі, які набагато цінніші грошей. Я хочу, щоб мої онуки виросли такими ж гідними людьми, як їх батьки. Тепер я бачу, що ми з дідом правильно виховували всіх сімох.
Бабусі не стало рік тому. А ми навесні приїхали в село і взялися за город, сад, порядок в домі навели. Роботи дуже багато. Батьки вирішили на сімейній раді не виставляти на продаж будинок і не ділити. Тут ми зустрічаємо всі свята за великим родинним столом. У будинку завжди хтось є. Батьки на пенсії, тому всі по черзі живуть тут.
А добре ж як тут! Свіже повітря, шашлики смажаться, в бабусиній печі печуться пироги …
Будинок живе … Як бабуся і хотіла.
