Коли невістка завагітніла, син повідомив нам про це, і ми дуже зраділи. А після того, як дізналися, що буде два хлопчики – зраділи навіть не подвійно, а ще більше.
Пологи пройшли добре, і молода сім’я подарувала нам двох чудових хлопчиків. Ми з чоловіком не лізли в процес виховання, тим більше, що спочатку цим питанням ніхто і не займався. Як то кажуть, аби не хворіли.
Онуки, слава Богу, росли здоровими і активними, але вже років через два їх активність почала напружувати. Батьки їм дозволяли все, списуючи всі їх дії на «пізнання світу».
Кожного дня вони ставали все активнішими і активнішими і, коли їх приводили на вихідні до нас, то після двох днів з ними в мене йшов ще день на прибирання. Трирічні шибеники вивертали все, причому встежити за ними було неможливо. А тато з мамою продовжували політику «невтручання».
Одного разу я не витримала і строго відчитала одного з них за розбите дзеркало, і через день, коли синок поскаржився мамі, я мала неприємну розмову з невісткою. Вона заборонила мені карати онуків, і поставила умову – або ми з чоловіком сприймаємо всі їх витівки, або не будемо з ними бачитися.
Такий шантаж мене не влаштовував, і я попросила невістку зважувати слова, а поки запропонувала їм самим по вихідним проводити час з дітьми. Звичайно, хочеться зустрічатися з онуками, але хочеться і виховати в них якусь стриманість і сприйняття того, що не можна робити. Мені здається, що така вседозволеність, яку обрала моя невістка – це зовсім не правильний метод виховання.
