Мені 50 років, є чоловік, дочка давно заміжня, онук, якому п’ять років. Уже далеко не дівчинка, часто стала хворіти, то одне, то інше.
У лікарні я частий гість. Часом доводиться відпрошуватися з роботи, щоб сходити в поліклініку здати аналізи, уколи, крапельниці. Ще плюс вічні комісії приїжджають на роботу з перевірками. А тут ще дочка надумала онука залишити мені на вихідні. Не попередила навіть. Заявилася рано вранці і поставила мене перед фактом. Сказала, щоб Іван побув у мене, поки вони з чоловіком гостюють у друзів. Ну що ж, відмовити я не змогла, адже рідна дочка і внук. І з того дня дочка почала регулярно залишати мені онука на вихідні. Ось в один момент я не витримала і висловилася їй з цього приводу:
– Доню, а ти не думала, що ми з батьком втомлюємося на роботі, у вихідні хочеться відпочивати, а не з Іваном няньчитися? І взагалі-то попереджати треба, а не так, як сніг на голову заявлятися і залишати сина! Може, у нас плани якісь є … І ще у Івана є друга бабуся з дідом, нехай вони, для різноманітності, посидять з онуком!
Після цього дочка і зять страшно образилися на мене, але в чому моя вина? Ми з чоловіком вже не молоді, хочеться відпочити, працюємо важко, щоб дітям допомагати. Тільки вони цього не розуміють і не цінують. Я не проти з онуком час проводити, але можна ж, елементарно, попередити або поцікавитися, чи можемо ми в вихідні посидіти з Іванком. А то так, на, бабуся, онука і роби з ним все, що хочеш всі вихідні!
