Я молода жінка, яка довго працювала в службі опіки над дітьми. Ходила до неблагополучних сімей і дивилась, в яких умовах живуть діти, як до них ставляться батьки, якщо все було занадто погано – складала акт та передавала всі документи іншим працівникам.
Не подобалась мені ця робота, дітей шкода, не зрозуміло, чим вони завинили перед світом, чому в них доля така. Умови життя, відношення батьків до дітей – я дивилась на це все і було дуже важко. Так я працювала день у день, і кожен з них був одноманітним, як і моє особисте життя.
І от одного разу мені потрібно було сходити за незнайомою адресою – мабуть, новий виклик. Мами дитини не стало під час пологів, а батько сам виховує сина. Заяву принесла бабуся, мати породіллі. Доказує, що молодому чоловікові не можна довіряти дитину. Висновків я одразу не зробила. Вирішила все перевірити та взялась за цю справу.
Двері відчинив юнак, видно було, що він дуже втомлений і розгублений. Він показав своє житло, все було дуже чисто, дитячі речі в належному стані. Дитина охайна, спить у чистенькому ліжечку. Показав, якою сумішшю годує, придбав стерилізатор. Видно було, що він дуже хвилювався.
Скажу зразу – цей юнак підкорив моє серце. Він не розгубився, не віддав дитину бабусям, він сам піклується про сина, бо це його рідна кровиночка. Ми почали спілкуватися, в процесі розмови він розповів, що теща не змирилася з рішенням, що дитина має залишитися з батьком.
Я допомагала йому з документами, аби служба опіки більше ніколи їх з сином не турбувала. І так день за днем ми зближувалися, я всім серцем прикипіла до маленького хлопчика. Вони зустрічали мене з роботи і ми йшли гуляти. І от зараз ми одружені вже 10 років, маємо спільну доньку. Синочок називає мене мамою. З тещею чоловік налагодив відносини, бо в дитини має бути рідна бабуся.
