В дитинстві мої батьки часто зі мною подорожували. Ми бачили всю нашу країну. Гуляли у парках, бачили замки, водоспади, каньйони, ліси, музеї, тварин, куштували різну смачну та чудернацьку їжу. Водійське посвідчення я отримала у 18 років. Одразу я стала брати в оренду машину та їздити сама. Часто підвозила своїх друзів. Любила сама вийти вночі, сісти за кермо та поїхати куди очі бачать. Це був найкращий період мого життя. На жаль, на своє авто я не змогла назбирати.
Потім я одружилася та народила сина. Я мріяла, щоб він теж любив подорожі, але в нього були інші інтереси. Він завжди сидів вдома та читав книжки. Мій брат подарував йому на День народження свій старий автомобіль. Сказав, що для хлопця це ідеальний подарунок.
Я була дуже щаслива за сина, бо мені ніхто таких подарунків не робив, а автомобіль – моя мрія. Я одразу дала йому гроші на навчання в автомобільній школі. Спочатку він туди ходив справно, розказував як йому важко та нецікаво, а потім й зовсім перестав ходити. Мій син так і не складав екзамени. У нього немає такої любові до автомобіля. Він вирішив продати автомобіль, бо він йому не потрібен. Я його одразу зупинила та почала вмовляти не робити цього, благала віддати мені.
– Мамо, ти що, дурна? Я стільки грошей можу отримати! Куплю собі нову ігрову приставку.
Як можна проміняти автомобіль на ігрову приставку? У мене не вкладалося у голові. Я його, бачте, дістала зі своєю любов’ю до подорожей. Я йому набридла.
Я вирішила піти на радикальний крок та піти до суду, щоб відсудити собі транспортний засіб, або, принаймні, заборонити сину продавати автомобіль. Своєму сину я стала ворогом, але я думаю, що це коштує моїх зусиль. Я не знаю, чим це все закінчиться, але хочу, щоб справедливість була на моєму боці.
Як ви вважаєте, чи правильно я роблю? Чи не пошкодую потім за цей вчинок?
