З Юлею ми знайомі дуже давно. Ми жили по сусідству, ходили в один клас, далі навчалися разом у ВНЗ, були на весіллі одна у одній. Вона навіть стала хрещеною мамою мого сина.
Спостерігаючи за нею, я знала, як вона сильно любила дітей, гралася з ними, любила проводити час та просто говорити. Особливий зв’язок був у неї з моїм сином. Юля завжди з любов’ю дивилася на нього, а він її завжди в гості чекав та радів, коли бачив її. А от своїх дітей в них з чоловіком немає. Я знаю, що в неї були якісь жіночі проблеми, вона намагалися лікуватись, але так нічого і не виходило і вони з чоловіком прийняли рішення усиновити немовля.
Юля з чоловіком дуже довго оформляли документи, але таки їм дали згоду і вони змогли взяти в сім’ю маленьку Наталю. Дитина справді дуже гарна, весела, здорова. Але, звичайно, вона була не схожа ні на Юлю, ні на чоловіка. Я спостерігала за подругою, вона дуже змінилася, зовсім не тягнулася до дитини. Навіть коли Наталя падала, вона її не жаліла, не брала на руки, не хотіла годувати її з ложечки, це все робив її чоловік. Вона лише казала: «Вона має сама все робити, вона вже доросла, хай сама заспокоюється».
Якось ми сиділи балакали, і я в неї прямо і спитала: «Ти її зовсім не любиш?». А вона мені і відповіла: «Так, я кожен день розумію, що це зовсім чужа дитина, вона не схожа на мене, вона має інший характер, вона не схожа на чоловіка, я її не змогла полюбити». Вона гірко заплакала. «Я не знаю, що зі мною, а найстрашніше те, що я хочу віддати її назад.»
Я їй порадила заспокоїтись та піти до психолога з чоловіком. Бо так же не можна вчиняти з дитиною, вона прожила у сім’ї декілька років, була взята в сім’ю зовсім немовлям, вона ж їх вважає своїми батьками. Це ж яка буде травма для цієї дитини!
Я дуже вас прошу, порадьте, чим допомогти подрузі, до якого спеціаліста звернутися?
