Нещодавно я переїхала до Києва. Це не місто моєї мрії, але тут живе мій хлопець. Працюю я віддалено, тому можу собі дозволити переїжджати куди й коли захочу. До цього часу я жила з батьками у трикімнатній квартирі, яка належала моїй бабусі. Батьки, коли дізналися, що я збираюся поїхати, одразу почали шукати квартирантів у мою кімнату.
Зараз у мене дуже важкий період. Через переїзд у мене почалася депресія. Я не почуваюся тут як вдома, мені не комфортно. Всі кажуть, що це мине, але це триває вже пів року, а мені досі погано. Через це я ладна була покинути коханого та повернутись додому.
Нещодавно мені подзвонили мої батьки. Сказали, щоб я забрала всі свої речі з їх дому, бо вони збираються мене виписати з неї. На їх думку, я поїхала назавжди, а значить мені житло більше не потрібне.
Та вони не праві! Я не планую жити тут завжди.Я сказала, що ще повернуся, а вони відмовили, сказали, що мені там не місце. Якщо я сама не приїду за речами, то вони винесуть все на смітник.
Я була шокована. Таке відчуття, що я розмовляла не з батьками, а з кoлектoрами. Вони мені пoгрoжували судoм! Комусь розкажеш – посміються.
Мені дуже хотілося сказати:
— Вдaвiться своєю квартирою!
Та я не хочу віддавати своє. Я вирішила, що буду боротися до останнього. Спочатку запропоную віддати мені гроші за мою частину у квартирі. Мені цього буде досить, щоб десь жити перший час. Якщо не погодяться, тоді піду до сyдy.
Мої друзі кажуть, що не можна сyдитися з батьками, але чому вони не кажуть теж саме про них? Батьки, які виганяють свою дитину з дому, — це хіба нормальні люди? Хіба можна бути настільки жадібними та егоїстичними?!
Як би відреагували на моєму місці? Чи правильно в такому випадку подавати в сyд на батьків?
