Я більше року сиділа зі своїм маленьким онуком, але більше цього робити не буду. Я можу пояснити свій вчинок. Я думаю, що ви погодитеся, що у мене просто немає іншого виходу.
Вся справа в тому, що мені вже 82 роки. Погодьтеся, що це немало. А моїй доньці зараз 52 роки. Рік тому вона народила сина. Моя дочка не заміжня. Якось все життя їй з чоловіками дуже не щастило. Хоча вона багато разів намагалася створити сім’ю і дуже мріяла про те, щоб стати мамою.
Все не виходило якось. А потім раптом дочка дізналася, що їй якимось дивом вдалося завагітніти. Батько дитини умовляв її зробити аборт: говорив: куди тобі народжувати в твоєму віці ?!
Але дочка вирішила народити дитину. Вагітність і пологи були дуже важкі. Вже через три місяці дочка була змушена вийти на роботу: адже батько дитини відмовився їй допомагати, а їсти треба і дитини теж годувати треба. Ми з нею довго думали, що ж нам робити. Вирішили, що з Сашенькою буду сидіти я.
Я знала, що мені буде дуже важко, але не думала, що до такої міри. До вечора я просто падаю з ніг від втоми. Вранці не можу встати. Просто у мене вже немає сил доглядати за маленькою дитиною. Я протрималася цілий рік. Але більше просто не можу. Сил немає ніяких. Я сказала дочці, що більше не зможу сидіти з Сашком.
Можливо, я вчинила неправильно, але я відчуваю, що якщо так і буде продовжуватися, то я просто скоро помру від такого навантаження. Мені здається, що я маю повне право на спокійну старість і відпочинок в моєму віці. Але донька мене не зрозуміла, і образилась.
Тепер не знаю, як мені правильно вчинити. Жертвувати собою та своїм здоров’ям чи подумати про наслідки?
