Вони виїхали з Харкова о шостій ранку, щоб до обіду бути в Затоці. П’ять студенток-медиків третього курсу: Дарина, Соломія, Ярина, Марта і Христина. В багажнику — намет, спальники, дві каністри води. На задньому сидінні — термос із кавою, бутерброди з ковбасою, які нарізала мама Марти, і колонка, з якої гримів «Океан Ельзи». Їм було по двадцять років, і вони вперше за пів року навчання мали чотири дні свободи.
Дорога після Полтави пішла через села. Траса порожня, сонце вже припікало, асфальт плавився. Дарина вела машину, решта дрімали або дивилися в телефони.
Десь за Решетилівкою Соломія раптом сіла рівно.
— Стоп. Стоп-стоп. Що це?
Попереду, метрів за сто, біла «Лада» вилетіла з повороту. Не вписалася. Машина проорала узбіччя, знесла кущі й зникла з очей.
— Гальмуй! — крикнула Ярина.
Дарина вдарила по гальмах так, що термос полетів під сидіння. «Фольксваген» зупинився, лишивши на асфальті два чорні сліди.
За пагорбом відкрилася картина, від якої всі п’ятеро на секунду замовкли. «Лада» лежала на боці в кюветі, носом у воду. Там, унизу, текла невеличка річка — місцеві називали її Гнилий Ташлик. Вода каламутна, руда від глини, але глибока — півтора метри, не менше. Машина повільно занурювалася, пасажирські двері були під водою.
— 103! — уже кричала Христина, набираючи номер. — Алло, швидка! Аварія! Поблизу Решетилівки, траса на Дніпро!
Решта бігли до кювету. Дарина послизнулася на траві, упала, підвелася і побігла далі — коліно здерте, вона цього навіть не помітила.
У воді, біля машини, стояла жінка. Вона тримала на руках хлопчика років шести і кричала. Кричала так, що в його обличчя не можна було дивитися.
— Там ще один! Там мій менший! Двері заклинило!
Марта першою стрибнула у воду. Вода обпекла холодом — річка живилася джерелами, навіть у травні в ній було градусів дванадцять. Двоє дівчат кинулися слідом, решта лишилися на березі: одна говорила з диспетчером, друга тягнула жінку з дитиною подалі від води.
Під водою було темно. Каламуть збилася, нічого не видно. Марта намацала двері, потягнула — не піддаються. Всередині, в бульбашках повітря, вона встигла розгледіти дитяче крісло. І маленьку руку, яка не рухалася.
Вона виринула, ковтнула повітря.
— Там дитина! Пристебнута! Я не можу відкрити!
Дарина вже була поруч.
— Разом! На рахунок три!
Вони налягли на двері удвох. Метал застогнав. З третьої спроби щось хруснуло, двері піддалися. Всередину ринула вода. Марта полізла в салон, намацала ремінь безпеки. Пальці не слухалися — холод, адреналін, каламутна вода. Замок не піддавався.
Вона рвонула ремінь, ще раз, ще. Хлопчик був зовсім легкий, вода його підняла. Нарешті замок клацнув. Марта схопила дитину під пахви і штовхнула вгору, до світла.
На березі хлопчика поклали на траву. Він не дихав. Губи — сині, обличчя сіре. Років чотири, не більше. Одна сандаля загубилась у воді.
Мати впала на коліна поруч.
— Богданчику! Богданчику, дихай! Дихай, синку!
Її старший стояв поруч, у мокрій футболці, і мовчав. Тільки дивився.
І тут Соломія — єдина з них, хто два роки підробляв рятувальницею в аквапарку «Джерело» — відштовхнула всіх убік.
— Відійди! — кинула вона матері.
Далі вона діяла мовчки. Перевернула хлопчика на бік, очистила рот. Потім поклала на спину, знайшла точку на грудній клітці — і почала натискати. Глибокі, ритмічні, рахуючи про себе.
Раз. Два. Три.
Усі навколо завмерли. Чути було тільки, як Ярина все ще говорить по телефону, повторюючи координати.
П’ятнадцять. Шістнадцять.
Вода стікала з волосся Соломії на обличчя, змішуючись з потом. Вона не витирала.
Двадцять два.
Хлопчик сіпнувся. Соломія зупинилася, приклала вухо до його грудей. Тиша. Вона знову натиснула.
Двадцять сім.
І раптом Богданчик закашлявся. З рота вилилася вода, він повернув голову набік, і з грудей вирвався хрип. Але то було дихання.
Мати закричала — тепер уже не від жаху. Схопила сина на руки, притиснула до себе. Він плакав. Це був найкращий звук, який ці п’ятеро чули у своєму житті.
Марта стояла по коліна у воді й тільки тепер помітила, що її трусить. Дарина витерла обличчя рукавом і сіла прямо на траву. Христина обійняла Соломію ззаду, обидві плакали.
Швидка приїхала за сім хвилин. Поліція — ще за десять. Медики оглянули хлопчика: переохолодження, садно на лобі, але живий. Забрали в лікарню разом із матір’ю та старшим сином.
А дівчата лишилися на березі Гнилого Ташлика. Мокрі, брудні, з розбитим коліном і порожнім термосом. Їхній «Фольксваген» стояв на узбіччі з відкритими дверцятами. Вони не поїхали в Затоку того дня. Лишилися ночувати в Полтаві, бо жодна не мала сил вести машину далі.
Богданчика виписали на третій день. Історія про п’ятьох дівчат, які не проїхали повз, розійшлася по місцевих пабліках. Їх згадали на урочистій лінійці в університеті. Дарина сказала, що тепер навіть дивитися не може на «Океан Ельзи» — та пісня грала, коли все почалося.
Але найголовніше сталося через місяць. До Соломії у двір прийшла жінка з двома хлопцями. Богданчик тримав у руках малюнок. На ньому було п’ять фігурок — впізнати можна було по мокрому волоссю — і жовте сонце в кутку. Під сонцем кривими літерами: «ДЯКУЮ ЩО ВРЯТУВАЛИ МЕНЕ».
Соломія повісила малюнок на холодильник. З того боку висить уже три роки. Богданчик закінчив перший клас. Вони іноді передзвонюються з його мамою — та тепер завжди дякує, коли чує у трубці голос Соломії.
А той «Фольксваген» досі їздить. Спинка заднього сидіння зіпсована — то ще з осені, коли Марта возила гуманітарку. Але, як кажуть дівчата, головне, що двері сходяться.
