Я мешкаю в сусідній квартирі вже дванадцять років, тож бачила все — від того дня, коли Оксана Петрівна привезла новонароджену Марічку з пологового, до того вечора, коли між ними в коридорі мало не дійшло до крику на весь під'їзд.
Оксана Петрівна виховувала доньку сама. Батько зник, коли Марічці було три — аліментів не платив, дзвонив раз на рік на день народження і зникав знову. Мати тягнула все на собі: працювала на двох роботах, продавала на зиму заготовки на базарі в Житомирі, відмовляла собі в усьому, аби донька мала музичну школу й англійську з репетитором. Я бачила, як вона по десять годин стояла за прилавком у будь-яку погоду, а ввечері ще прала форму для танців.
Коли Марічці виповнилося двадцять два, померла бабуся — мати Оксани Петрівни — і залишила у спадок однокімнатну квартиру в центрі, ринковою вартістю приблизно два мільйони гривень. За заповітом квартира відходила онучці, минаючи матір: бабуся вважала, що Оксана вже «має дах над головою», а от Марічці, мовляв, треба на щось спертися в дорослому житті.
Ось тут і почалося те, чого я не забуду.
Марічка оформила спадщину швидко — за три тижні, з допомогою знайомого нотаріуса. І одразу виставила квартиру на продаж. Оксана Петрівна дізналася про це не від доньки, а від сусідки з того будинку, яка випадково побачила оголошення на дошці біля під'їзду.
Я стояла на своєму балконі того вечора, коли Оксана Петрівна прийшла додому і застала доньку на кухні за ноутбуком — та якраз спілкувалася з ріелтором.
— Ти продаєш бабусину квартиру. Навіть не сказавши мені, — голос матері тремтів, але вона намагалась говорити рівно.
— А що я мала сказати? Це моя спадщина, мамо. За законом.
— Я двадцять два роки вкладала в тебе все, що мала. А ти навіть не спитала, чи потрібна мені та квартира.
— Тобі вона не потрібна. У тебе є житло.
— Мені не квартира потрібна була. Мені потрібно було, щоб ти хоч порадилась.
Марічка тоді різко закрила ноутбук — я почула через відчинене вікно тихий стукіт кришки.
— Мамо, мені потрібні гроші на своє життя. Я хочу переїхати до Львова, там робота, там перспектива. Ця квартира — мій шанс почати самостійно, без твоєї опіки.
— Тобто я — опіка? Те, що я робила все життя — це опіка?
Розмова тоді обірвалася на цьому. Оксана Петрівна пішла в свою кімнату і не виходила до ранку. А через два дні Марічка знайшла покупця — молоду сім'ю, готову внести завдаток одразу.
Я випадково зустріла Оксану Петрівну біля під'їзду через тиждень після тієї сварки. Вона несла сумки з базару, і руки в неї тремтіли не від ваги — я бачила, як вона зупинилася, поставила сумки на сходинку і довго дивилася на вікна своєї квартири, ніби шукала там відповідь.
— Вона навіть не питає, чи є в мене на щось право голосу, — сказала мені тоді Оксана Петрівна. — Я не про гроші. Я про те, що вона виросла і навіть не порадилась зі мною. Ніби я стороння людина.
Завдаток покупці внесли в четвер. Угоду призначили на понеділок наступного тижня — сто двадцять тисяч гривень завдатку, решта суми при оформленні. Марічка вже почала пакувати речі, обдзвонювала транспортну компанію щодо перевезення меблів до Львова.
У суботу ввечері я побачила, як Оксана Петрівна піднімається сходами повільніше, ніж завжди, з паперовим пакетом у руках. Двері вона не грюкнула — тихо зайшла, і хвилин двадцять у квартирі стояла тиша, яку навіть я, крізь стіну, відчула як щось важке.
Потім почулися голоси.
— Я принесла тобі це, — сказала Оксана Петрівна доньці. У пакеті виявився старий альбом і зошит в клітинку, пожовклий від часу.
— Що це?
— Записи. Я вела їх, коли тобі було від трьох до вісімнадцяти. Скільки коштувала музична школа, скільки — репетитори, скільки — літній табір, скільки я позичала у сусідів, коли не вистачало на твоє взуття перед першим вересня. Я не для того, щоб ти мені повернула. Я хотіла, щоб ти побачила — це теж моя частка в тому, ким ти стала. І в тій квартирі теж, хоч бабуся й не вписала мене в заповіт.
Марічка довго гортала той зошит, і я чула, як тремтів її голос, коли вона заговорила знову.
— Мамо, я не знала… ти ніколи не розказувала, скільки всього…
— Я не хотіла, щоб ти відчувала себе винною. Хотіла, щоб ти просто жила легше, ніж я.
Тієї ночі вони просиділи на кухні до другої. Я знаю точно, бо світло у вікні горіло, коли я вже лягала спати, і горіло ще, коли я прокинулась і виглянула о шостій ранку.
В понеділок угода не відбулася. Марічка подзвонила покупцям і повідомила, що передумала продавати — повернула завдаток у повному обсязі, сто двадцять тисяч, з власних заощаджень, хоча могла втратити частину за умовами попереднього договору. Кілька днів після того вона все одно різко відповідала матері, коли та питала про оренду чи ремонт — звичка сваритися так просто не минає, навіть коли головне вже вирішено. Зрештою вони домовились: здавати квартиру в оренду, а гроші ділити порівну, поки не буде ясності, що робити далі.
Я бачила їх разом наступної неділі — йшли до церкви, як ходили щонеділі ще відколи Марічка була підлітком. Тільки цього разу йшли поруч, майже впритул, і Оксана Петрівна тримала доньку під руку, а не навпаки, як бувало раніше.
— Я все одно поїду до Львова, — сказала Марічка, коли вони проходили повз мій під'їзд. — У вівторок квиток.
Оксана Петрівна нічого не відповіла — тільки поправила доньці комір пальта, який зім'явся під сумкою, і вони зайшли за ріг, до церкви, де їх уже чекали дзвони на ранкову службу.
