Олена вийшла з лікарні після добового чергування. Ноги гули, у скронях пульсувала втома, і єдине, чого хотілося, — доповзти до душу й заснути. Біля службового входу, спершись на старий «фольксваген», стояв Андрій. Вигляд мав урочистий, наче прийшов не дружину зустрічати, а оголошувати вирок.
— Є розмова, — сказав замість привітання.
— Андрію, я з ніг валюся. Може, вдома?
— Ні, тут. Справа на п'ять секунд. Ти звільняєшся з лікарні. Завтра ж і пиши заяву. Поїдеш у село, до моїх. Їм потрібен догляд.
Олена повільно зняла медичну маску, зім'яла в кулаці. Подивилася на чоловіка так, ніби бачила вперше.
— Який цікавий поворот. А моя робота? Мій стаж? Мої пацієнти?
— Олено, ти дружина, — Андрій стенув плечима. — Це сімейне. Тут не торгуються.
— Сімейне — це коли разом вирішують. А це в тебе наказ.
— Не чіпляйся до слів. Батьки здають, ти ж знаєш. Сестра моя, Ірина, не може — в неї діти малі, бізнес. А ти все одно в лікарні за копійки горбатишся. Яка різниця, де бути?
Олена відчула, як утома змінюється чимось іншим. Не злістю — холодною, дзвінкою ясністю.
— Давай не тут, — сказала спокійно. — Приїду додому, поговоримо.
— Нема коли, — Андрій уже дивився в телефон. — Я на об'єкт спізнююся. Ти почула головне. Решта — деталі. І адресу скину, ти ж у них жодного разу не була.
Сів у машину й поїхав, навіть не запропонувавши підвезти.
Олена дістала телефон, викликала таксі. Їхала й дивилася у вікно на квітучі каштани. Травневий Чернівці потопав у зелені, а в голові крутилося одне: «Звільняєшся. Поїдеш. Ірина не може». Як акуратно в них усе розкладено по поличках. Чужі руки, чужий час, чуже життя — розмінна монета. А свої діти і бізнес — святе.
У дворі біля під'їзду на лавці сиділа Ліля — сусідка, з якою Олена часто пила каву на балконі й ділилася тим, що накипіло.
— Ти як із хреста знята, — примружилася Ліля. — Щось трапилося?
— Андрій хоче, щоб я звільнилася і їхала в село доглядати його батьків.
— Стоп. А рідна дочка? В нього ж сестра є.
— Є. Ірина. Але в неї «діти й бізнес».
Ліля аж присвиснула.
— Ну нічого собі розклад. Виходить, рідна дочка при справах, а крайня — невістка. Зручно, нічого не скажеш.
— Дуже зручно, — Олена сіла поруч, стягнула туфлі, ворухнула затерплими пальцями. — Я їм що, санітарка за викликом? У мене диплом, практика, пацієнти, які на мене розраховують. А вони мені — «ти дружина».
— Оленко, ти ж не поїдеш?
— А ти як думаєш?
— От і я думаю, що ні. Але ж він не відчепиться. Він у тебе впертий, як віл.
— Побачимо.
Вдома Олена прийняла душ, заварила липовий чай і сіла на кухні, втупившись у вікно. Телефон завібрував. Ірина. Ну звісно.
— Оленочко! — голос у зовиці був солодший за мед, аж нудота підкотила. — Андрій мені все розповів. Я така вдячна, ти навіть не уявляєш! Ти просто ангел!
— Привіт, Ірино. І що саме розповів Андрій?
— Ну як же! Що ти звільняєшся з лікарні й переїжджаєш до батьків! Це так благородно, я аж розплакалася. У мене ж нерви, діти, салон на мені, я б сама ніяк…
— Зачекай, — Олена відставила чашку. — Андрій сказав, що я ВЖЕ погодилася?
— Звісно! Сказав, усе вирішено, ти завтра подаєш заяву і збираєш речі.
— Ірино, мені шкода тебе розчаровувати. Але я не погоджувалася. І не збираюся.
На тому кінці зависла пауза. Потім — різка зміна тону, ніби хтось перемкнув канал.
— Тобто як це — не збираєшся? — голос став сухий, гострий. — Андрій сказав…
— Андрій багато чого каже. Наприклад, минулого літа казав, що зробить ремонт на кухні. Ремонту нема. Так і тут.
— Олено, це ж батьки! Їм потрібна допомога! Хто, як не ти?
— Справді, хто, — Олена ледь усміхнулася. — Може, рідна дочка?
— У мене салон! У мене діти! Я не можу все кинути й поїхати!
— А я, виходить, можу. Кинути і поїхати. Бо в мене нічого нема, так? Ні роботи, ні пацієнтів, ні життя.
— Ти все перекручуєш!
— Я просто слухаю, — сказала Олена. — Гарного вечора, Ірино. Переказуй батькам вітання.
Кинула слухавку й видихнула. Серце калатало, але всередині міцніло щось схоже на задоволення — гіркувате, як смак липового чаю без цукру.
За годину приїхав Андрій. Пройшов на кухню, окинув поглядом стіл.
— А вечеряти що?
— Нічого. Я не готувала.
— Чудово, — буркнув він, відкрив холодильник, дістав ковбасу й почав жувати просто так, стоячи. Потім рішуче попрямував до спальні.
Олена пішла за ним і завмерла на порозі.
Андрій відкрив шафу й діловито витягав її светри, джинси, сукні, складаючи на ліжко.
— Що ти робиш?
— Допомагаю, — він не обертався. — Ти ж завтра їдеш. Треба зібрати речі. Я вже й мамі подзвонив, сказав, що ти приїдеш. Вона кімнату прибрала, постіль послала нову. Чекають. Не підведи людей.
— Не підведи людей, — повторила Олена тихо. — А мене підвести можна.
— Олено, не починай. Усе вже вирішено. Ти їдеш, і крапка.
Він витяг її улюблений шарф — легкий, із шовку, — і недбало кинув зверху на купу одягу. Олена дивилася на цю купу й відчувала, як усередині згортається пружина.
Андрій тим часом дістав величезну валізу — стару, ще батьківську, — і почав туди все втрамбовувати.
— Ось бачиш, — сказав задоволено. — Уже майже зібрав. Я ж дбайливий чоловік. Цінуй.
— Обов'язково, — рівним голосом відповіла Олена. Потім пішла в комору, витягла ще дві здорові сумки й мовчки почала складати решту речей.
Андрій аж просяяв.
— О! Так набагато краще! Молодець. Я знав, що ти врешті зрозумієш.
— Зрозумію, — погодилася вона й акуратно склала у валізу документи, які лежали в шухляді.
Рано-вранці Андрій підскочив у чудовому настрої. Він ходив по квартирі, насвистував, поглядав на зібрані речі біля дверей.
— Не забудь подзвонити мамі, — сказав, сьорбаючи каву. — Подякуй, що постіль постелила. Це ж увага.
— Подзвоню, — кивнула Олена й справді набрала свекруху.
— Галино Степанівно, доброго ранку. Це я, Олена. Дуже дякую за постіль. Надзвичайно мило з вашого боку.
— Ой, Оленочко! — заторохтіла та. — Я вже все приготувала! Кімнату вимила, половики витрусила. Ми тебе так чекаємо! Тут роботи — город, хата, батько зовсім здав. Помічниця ти наша!
— Дякую за постіль, — повторила Олена з посмішкою й попрощалася.
Андрій, який чув розмову, сяяв.
— От бачиш, усе чудово. Усі задоволені.
— Авжеж, — Олена викликала таксі.
Він сам потяг валізу й сумки на вулицю — пихтів, але тяг. Складав у багажник ретельно, наче відправляв дружину на курорт.
— Ну, — ляснув себе по колінах, закривши багажник. — Щасливої дороги. Зателефонуй, як доберешся.
Олена сіла в машину, махнула рукою й поїхала. Андрій дивився вслід, гордий собою. Правильно все зробив. По-чоловічому.
І тут його наче струмом ударило.
Адреса.
Він же не дав їй адреси.
Олена ніколи не була в його батьків. Свекруха завжди приїжджала сама — їй подобалося гуляти Чернівцями, ходити на базар. А в село вони з Оленою не їздили жодного разу.
Андрій гарячково набрав дружину. Гудки. Скинуто. Ще раз. Скинуто. Він швидко настукав повідомлення: «Олено, адреса: Сторожинецький район, село Панка, вулиця Шевченка, 34. Не загубися». Відправив.
Сповіщення не доходили.
Гаразд. Подумаєш. Прочитає пізніше.
Він заспокоював себе весь день. Вона ж поїхала. Сама. Сіла й поїхала.
Увечері зателефонувала мати.
— Андрійку, а де Олена? Я цілий день чекаю. І пиріжки з вишнями напекла, і хату вибілила. Нема нікого.
— Як нема? Вона ж уранці виїхала на таксі. Я сам речі вантажив.
— Нема, синку. Ні таксі, ні Олени.
Андрій похолов.
Він набирав її знову й знову. Гудки, потім — абонент поза зоною. Повідомлення не читалися. І до нього повільно, як вода крізь греблю, просочувалося усвідомлення: Олена нікуди не поїхала.
Ні до батьків. Ні в село. Вона сіла в таксі й поїхала туди, де на неї не дивляться як на прислугу. А всі речі, які він старанно пакував, поїхали разом із нею.
— Ох, — видихнув він. Усередині закипала злість. — Ох же ж…
Він метався по квартирі, набирав ще й ще, залишав голосові повідомлення: спочатку вимагав пояснень, потім кричав, потім просив. Тиша у відповідь.
На ранок він поїхав до лікарні. Олена вийшла — свіжа, спокійна, у випрасуваному халаті. Вона що, й на роботу вийшла?!
— Ти де була?! — кинувся він до неї. — Ти що вчинила?! Мати цілий день прождала! Речі де?!
— Андрію, — спокійно мовила Олена. — Я нікуди не їздила. І не збиралася. З самого початку.
— Як не збиралася? Ти ж у таксі сіла!
— Сіла. Тільки таксі відвезло мене і мої сумки зовсім в інше місце. Туди, де мене не вважають за домашній персонал.
— Ти… ти знущаєшся?! — у нього обличчя пішло плямами. — Я з тобою по-людськи, а ти!
— По-людськи — це коли питають, — відрізала вона. — А не коли «їдеш — і крапка». До речі, за квартиру тепер платитимеш сам. Я там більше не живу. Логічно, правда ж?
— Ти зараз же повернешся додому і поїдеш до матері! — заволав він. — Я сказав — поїдеш!
Олена подивилася на нього довгим, важким поглядом. Голос став металевим.
— Андрію. Якщо ти ще хоч раз мені накажеш, я просто зараз, не відходячи від ґанку лікарні, відкрию телефон і подам на розлучення онлайн. У три натискання. Хочеш перевірити?
Він замовк. Відкрив рота — і не знайшов слів.
— Я не погрожую, — додала вона. — Я просто повідомляю умови. Як ти любиш. Усе вирішено.
Повернулася й пішла — легкою ходою, не озираючись. Він стояв і дивився, як за нею зачиняються скляні двері лікарні.
А потім накотило. Не злість — страх. Липкий, холодний. Вона ж справді поїхала. З речами. Які він сам, власними руками, їй спакував. Наче власноруч виставив за поріг.
А він же її любив. І не думав, не вірив, що вона здатна ось так — спокійно, твердо — взяти й не повернутися.
Зазвонив телефон. Ірина.
— Андрію, ну що там із батьками? Коли Олена приїде, зрештою?
— Ніколи, — гаркнув він. — Не приїде вона. Хочеш — сама сідай і їдь до матері.
— Ти що собі дозволяєш?! — заверещала сестра.
— А ти свої «діти й бізнес» засунь собі знаєш куди, — кинув він і скинув виклик.
Сів на лавку біля лікарні. Сидів довго. Згадував, як вона стояла на порозі спальні, дивилася, як він пакує її светри. І як спокійно, без жодного докору, сказала: «Обов'язково».
Він тоді подумав, що переміг.
А тепер сидів і крутив у руках телефон, відчуваючи, як усередині осипається щось важливе. Те, що він сам і розтоптав.
