Дмитро звик, що його не помічають. Навіть у дитинстві він був як тінь — тонка, незграбна, завжди трохи не в тому місці. Батьки розлучились рано, мати тягнула його сама, на заводі, у три зміни. Коли вона померла, Дмитрові тільки-но виповнилось двадцять п’ять. Він залишився сам у старій квартирі на околиці Івано-Франківська і пішов працювати комірником у зоомагазин.
Колектив там був майже повністю жіночий. Жінки дивились на Дмитра з материнською жалістю: маленький, щуплий, вічно з синяками під очима. Вони підгодовували його домашніми котлетами, називали «Дімочка» і постійно давали поради, як жити.
Дмитро мовчав і ховався за стелажами з мішками корму. Він давно навчився бути невидимкою. У школі його дражнили «дохляком» і били на перервах, бо не міг дати здачі. В університеті просто не помічали. А на роботі сприймали як кімнатну рослину — є, стоїть, не заважає.
Усе змінилось, коли в магазин прийшла Ярослава. Висока, плечиста, з гучним голосом і сміхом, від якого дзеленчали скляні банки на вітрині. Вона влаштувалась адміністраторкою, і в перший же день навела свої порядки. Дмитро побачив її і втратив дар мови. Вона була як пожежа — яскрава, гучна, небезпечна. Він закохався миттєво.
Сором’язливість не давала йому навіть підійти. Але життя, як завжди, вирішило інакше.
Одного вечора Дмитро стояв на касі з пакетом собачого корму. Попереду влізли двоє кремезних хлопців з пивом.
— Пропусти, діду, — один з них ліктем відсунув Дмитра. — Поспішаємо.
Дмитро відкрив рота, щоб заперечити, але не встиг.
— Ану стояти! — гримнув голос за спиною. Ярослава вийшла з-за стійки, схрестивши руки. — Черга за хлопцем. І документи покажіть.
— Та ми ж тільки пива…
— Документи, — повторила вона, дивлячись на них зверху вниз. — Або викликаю охорону, і він перевірить ваш вік у відділку.
Хлопці швидко зникли. Дмитро стояв червоний до коріння волосся. Йому хотілось провалитись крізь землю. Перед нею. Знову.
— Не дозволяй їм так з собою, — Ярослава підійшла ближче. У неї були зелені очі й сильні руки. — Ти ж хороший. Просто надто худий.
Вона всміхнулась, і Дмитро вперше за довгі роки відчув, що його помітили.
Вони почали зустрічатись. Ярослава взяла його під свою опіку: годувала, одягала, командувала. Дмитро вважав це турботою. Він навіть не помітив, як опинився в ролі домашнього улюбленця. Спочатку це навіть подобалось — не треба нічого вирішувати, вона все робить сама.
Весілля зіграли швидко. Дмитро переїхав до Ярослави, у її квартиру з видом на парк. І почалось.
— Ти чому знову не помив підлогу? — зустріла вона його після роботи. В руках у неї був мокрий ганчірник. — Я працюю цілий день, а ти сидиш на своєму складі й навіть додому нормально повернутись не можеш.
— Ярославо, я мив…
— Мовчи, — вона кинула ганчірку на підлогу. — Доведеться все переробляти.
Дмитро стиснув зуби. Він любив її. Або думав, що любить. Або боявся, що більше ніхто не гляне.
Через рік шлюбу ілюзія остаточно розбилась. Якось увечері він розбив чашку — стару, ще бабусину, з синім обідком. Ярослава тоді якраз була не в гуморі, нервувалась через затриману зарплату. Коли вона побачила скалки на підлозі, її очі потемніли.
— Ти… криворукий… — вона задихнулась. — Це ж пам’ять. Єдине, що в мене від неї.
Дмитро відкрив рота, але Ярослава скипіла раніше. Вона вдарила його. Долонею, важко, по потилиці. Дмитро поточився, вдарився плечем об одвірок.
У вухах задзвеніло. Перед очима попливло. А коли прояснилось, він побачив її — червону, злу, чужу.
— Збирай речі, — сказав тихо. Голос тремтів, але це був перший раз, коли він говорив, а не слухав.
— Що? — вона аж розгубилась.
— Збирай свої речі. Я їду до себе. Всього найкращого.
Через тиждень вони розлучились. Дмитро повернувся в порожню квартиру, замкнув двері й цілий тиждень нікуди не виходив. Жінки на роботі шушукались: «Бідненький. Така жінка пропала». Ніхто не знав, що саме сталося, але всі вважали, що винен саме Дмитро. Ярослава ж подбала, щоб її версію почули першою.
Собака з’явилась у його житті випадково. Старий знайомий, Юрко, з яким вони колись разом вчились на курсах водіння, зателефонував із проханням: «Візьми на пару днів, поки ми на морі. Це ненадовго. Вона чемна. Майже».
Собаку звали Ніка. Це була незграбна чорна такса-переросток із надто довгими лапами й басом, як у дорослого ротвейлера. Попередні господарі повернули її в розплідник — некондиція. Наступні подарували родичам — надто багато гавкала. Третій хазяїн намагався зробити з неї охоронця для дачі, але Ніка боялась темряви й ховалась у будку.
Юрко забрав її з притулку імпульсивно — після сварки з дружиною. «Нехай буде. Дітям розвага». Але діти смикали Ніку за хвіст і намагались осідлати, дружина кричала, що пес брудний, а Юрко хапався за ремінь. Ніка навчилась ховатись під ліжко.
Коли Дмитро вперше побачив її, собака забилась у куток і тремтіла. Він присів поруч, не роблячи різких рухів.
— Ну що, люба, — сказав тихо. — Тебе теж не зрозуміли?
Ніка обережно понюхала його долоню. Хвіст смикнувся раз, другий.
— Ти подивись, — здивувався Юрко. — Вона ж до мене місяць звикала. Забирай, га? Бачу, ви знайшли спільну мову.
Дмитро вагався до вечора. А потім купив повідець, миску й мішок корму. Через тиждень Ніка вже спала біля його ліжка, а через місяць вони пішли на перше заняття до кінолога.
Виявилось, що з собакою простіше, ніж із людьми. Ніка не кричала, не била, не принижувала. Вона просто любила й чекала. Якщо щось не розуміла — вчилась. Якщо помилялась — виправлялась. Вони разом гуляли на майданчику, і там Дмитро вперше за кілька років заговорив із незнайомцями. Не через силу, а просто. Про корм, дресирування, породи.
Одного разу до них підійшла дівчина з мопсом на руках. Мопс сопів і хропів, нагадуючи маленьку волохату картоплину.
— Це у вас Ніка? — спитала дівчина. — Я бачила, як ви займаєтесь. У вас чудовий контакт із собакою.
Дмитро зніяковів, але відповів. Слово за слово, вони розговорились. Її звали Оксана, вона працювала дизайнеркою, мопса звали Жорик. Наступного разу вони пішли пити каву після прогулянки. Потім іще раз.
Через пів року Дмитро впіймав себе на думці, що посміхається, просто так, ідучи вулицею. Ніка бігла поруч, виляючи хвостом. Повідець був натягнутий, але не сильно — собака навчилась ходити поруч, не смикаючи.
Він не думав про те, чи буде щось серйозне з Оксаною. Не планував. Просто радів, що нарешті не ховається. Ні від кого. Ні під ліжко, ні в куток, ні за стелажі з кормом.
Якось у суботу вони зустрілись на майданчику. Оксана спізнювалась. Коли прийшла, в руках у неї був картонний стаканчик із кавою.
— Тримай, — простягнула Дмитрові. — Це тобі.
— Дякую, — він узяв каву. Пальці трохи тремтіли, але не від страху. Просто від незвички, що про нього дбають.
Ніка тицьнулась носом у його долоню. Жорик захропів у траві. Десь над парком кричали галки, і пахло мокрою землею після нічного дощу.
Оксана дивилась на нього й мовчала. Потім усміхнулась. І Дмитро подумав, що, можливо, некондиція — це не вирок. Головне, щоб знайшовся той, хто розгледить.
