Сергій Петрович сидів на кухні й мовчки вивчав банківську виписку. Його пальці нервово вистукували по стільниці якийсь тривожний ритм. Марія Петрівна мила посуд і спиною відчувала — зараз почнеться.
— Маріє, я вчора перевірив рух коштів по картці. Ти знову витратила дві з половиною тисячі в супермаркеті? Ми ж тридцять п’ять років тому домовились: у кожного свій гаманець. Тебе це влаштовувало. Мене влаштовувало. Що змінилось?
Вона витерла руки рушником і повільно обернулась.
— Сергію, ці продукти ми їмо разом. Моєї пенсії — три з половиною. За комуналку віддаю дві, ще півтори на ліки. Ти знаєш, скільки я отримую тепер. Це не та зарплата, що була в банку.
— Ти сама вирішила звільнитись, — відрізав він. — Я не підписувався годувати дорослу жінку. Ти звикла жити на широку ногу: абонемент у філармонію, французькі парфуми, кава щодня в кав’ярні на розі. Часи змінились. Чому через твої рішення маю страждати я?
Марія Петрівна важко сперлась на край столу.
— Коли я заробляла, то не рахувала копійок на сім’ю. Я оплатила Тетяні університет, купила машину, возила нас усіх на море. Ти мовчав тоді. А тепер дорікаєш мені за кожен батон?
— Ти витрачала на те, що вважала за потрібне, — незворушно відповів Сергій Петрович. — Університет для доньки — це була твоя ідея. Я казав: нехай іде в технікум, швидше почне заробляти. А тепер я змушений тягнути весь дім сам. І мені це не подобається.
Він не встиг доказати. У коридорі клацнув замок, і в квартиру влетіла Тетяна з маленьким Назарчиком на руках. Вона опустила хлопчика на підлогу, скинула сумку, з якої випав зім’ятий чек із «Сільпо».
— Мамусю, привіт! — защебетала вона, заходячи на кухню. — Як добре, що ви вдома. Мам, я залишу Назара до вечора? У нас на роботі презентація горить, шеф сказав — усім бути. І ще… пам’ятаєш, ти колись оплачувала йому гурток англійської? Там зараз набір на новий семестр, треба внести чотири тисячі. Я думала, може, ти…
Марія Петрівна завмерла. Подивилась на доньку, потім на чоловіка, який демонстративно схрестив руки на грудях.
— Тетяно, я не можу зараз оплатити гурток. У мене немає зайвих грошей.
— Як немає? — щиро здивувалась Тетяна. — Мам, ти ж завжди допомагала! Ти ж сама казала: освіта — це інвестиція. У тебе ж, напевно, є заощадження з минулих часів.
— Доню, твоя мати на пенсії, — втрутився Сергій Петрович із кривою посмішкою. — А я, між іншим, сам оплачую всю комуналку. Тож гуртки й англійську купуйте собі самі. У цьому домі більше немає безкоштовних гаманців.
— Тату, ну що ти таке кажеш? — спалахнула Тетяна. — Це ж твій онук! Мамо, ну невже все настільки погано? Ти ж працювала в банку на хорошій посаді, у тебе ж точно щось відкладено! Куди все поділося?
Марія Петрівна сіла на табурет. Пальці самі стиснули край столу, побіліли.
— Знаєш, куди поділося? — її голос став тихішим. — Я пішла з тієї посади рівно тоді, коли ти сказала: «Мамо, я не можу сидіти в декреті, я божеволію вдома, мені треба повертатись на роботу». Пам’ятаєш? Ти плакала, що кар’єра руйнується. І я звільнилась. Сама. Бо хто, як не мати?
Тетяна розгублено закліпала.
— Мам, але ми ж домовлялись, що ти допомагатимеш… Це ж не важко. Ти вдома, тобі навіть подобається з Назарчиком.
— Не важко? — Марія Петрівна взяла зі столу чек і розправила його тремтячими пальцями. — Я встаю о пів на шосту, їду на сто чотирнадцятій маршрутці до метро «Героїв Дніпра», потім на синій гілці до «Позняків». Сиджу з твоїм сином цілий день, варю борщі, читаю казки, гуляю в парку. А ввечері повертаюсь додому, де на мене чекає чоловік із роздруківками витрат і скандалом за куплену сметану. Ти за півтора року хоч раз запитала, чи вистачає мені на життя? Хоч копійку на проїзд запропонувала?
— Мамо, ну в нас зараз дійсно скрутно, — забурмотіла Тетяна, відводячи очі. — Іпотека, кредит на авто. Я думала, у тебе є запас. Ти ж завжди була такою… самостійною.
— Запас? — Марія Петрівна гірко хитнула головою. — Проїзд на місяць — півтори тисячі. А в мене вся пенсія — три з половиною. Ти отримуєш нормальну зарплату, Андрій теж. Няня коштувала б двадцять. Ви зекономили ці гроші. А мені навіть на маршрутку не компенсували.
Сергій Петрович демонстративно підвівся й вийшов із кухні, буркнувши щось про «чужі проблеми». Назарчик у коридорі тихо возився з черевиками. Тетяна завмерла, дивлячись на матір, яка почала перебирати в руках край скатертини.
— Я не рахувала… — тихо сказала вона. — Думала, ти просто… допомагаєш.
— Допомагаю. — Марія Петрівна підвела очі до вікна, за яким сіріло київське небо. — Але я теж хочу парфуми — ті, з вітрини «Брокарду», що стоять уже півроку. І хочу раз на місяць сходити в філармонію на Шопена, а не вибирати між квитком і гречкою на тиждень.
Вона замовкла, прислухаючись до звуку крапель із крана. Тетяна повільно сіла на стілець навпроти. Її пальці нервово стиснули замок сумки.
— Мамо… — вона дістала гаманець, витягла кілька зім’ятих купюр. — Візьми хоча б на проїзд за цей місяць. Я… я не подумала.
Марія Петрівна відвела руку, але донька поклала гроші на стіл, поруч із чеком.
— Не треба, доню. Мені не ваші гроші потрібні.
— Я знаю. — Тетяна не прибирала долоню з купюр. — Але хай це буде. Просто так.
У кухні запала тиша, і тільки чути було, як Назарчик зайшов і потягнувся до краю столу.
— Давай чай пити, — Марія Петрівна підвелася, взяла тарілку. — Назарчику, йди сюди, я тобі млинців спекла.
Вона поклала на тарілку теплого млинця. Хлопчик заліз на стілець, потягнувся до баночки з варенням. Тетяна дивилась, як мати наливає чай, як пара піднімається над горнятком і тане. За вікном прошелестіла маршрутка — сто чотирнадцята, і стихла.
