Дощ барабанив у шибку так, ніби хотів вибити скло. Олена стояла біля мийника, дивилась на сіру стіну сусідньої багатоповерхівки й думала, що треба замінити ущільнювач на вікні. Просто думати про ущільнювач. Бо якщо почати думати про доньку — зірве дах.
Телефон завібрував на підвіконні.
«Мамо, я їду до тебе».
Олена прочитала повідомлення тричі. Потім сіла на табурет, відсунула чашку з недопитою кавою й набрала Марту.
— Що сталось?
У трубці — схлипування, уривчасте дихання, а потім голос, який вона впізнала б із тисячі. Так плакала її донька тільки тоді, коли йшлося про Андрія.
— Він знову… Я все дізналась. Я більше не можу. Забери мене, будь ласка.
Олена мовчала секунд десять. За вікном прогриміло — гроза насувалась із боку Левандівки.
— Приїжджай, — сказала вона тихо. — Але спершу подумай.
— Я вже все вирішила.
Олена поклала трубку й пішла стелити постіль у кімнаті для гостей, яку вже півроку ніхто не називав інакше, ніж «Мартина кімната».
Перший раз це сталось три роки тому. Марта тоді примчала серед ночі з двома дітьми, двома валізами й таким виразом обличчя, ніби їй щойно повідомили смертельний діагноз. Свекор із свекрухою, які жили в тому ж будинку, навіть не вийшли в коридор — просто дивились із-за прочинених дверей, поки Олена з чоловіком заносили речі.
Андрій закрутив роман із молодою бухгалтеркою з їхньої ж кондитерської. Марта знайшла листування у вайбері — банальне, майже смішне, якби не було таким болючим. Вона ридала на Олениній кухні о третій ночі й повторювала, що їй соромно дивитись людям в очі, що вона його ненавидить, що ноги її більше не буде в тому будинку.
Олена з чоловіком взяли на себе дітей. Віддали Марті частину заощаджень на перший внесок за оренду квартири. Знайшли адвоката. Домовились про тимчасову роботу для неї — знайома тримала пекарню на площі Ринок і шукала помічницю.
Через місяць і два дні Марта повернулась до Андрія. Бо він прийшов із квітами й обіцянками. Бо він «усе усвідомив». Бо діти питали за татом.
Олена тоді проковтнула образу. Сказала: це її життя, її вибір, ми не маємо права лізти. Чоловік тільки зітхнув — він узагалі був із тих, хто більше мовчить.
Другий раз Марта приїхала через вісім місяців. Уже без сліз. З порога сказала: «Я дозріла. Це кінець». Розповіла, що Андрій не просто зрадив — він ще й набрав кредитів, про які вона не знала, і тепер на їхній спільній квартирі висів борг у триста сорок тисяч гривень. Вона продала частину техніки, зняла гроші з депозиту, який відкривала для доньки на навчання, і закрила найбільш термінові борги.
Олена тоді віддала їй ноутбук — свій, робочий, бо Марта сказала, що планує запустити власний онлайн-курс із декору тортів. Вклала душу, час, нервів — допомагала з онуками, поки донька записувала перші відео.
Півтора місяця — і Марта знову була з Андрієм. Бо він прийшов із букетом і сказав, що пройшов курс психотерапії. Який курс, господи — три консультації в якогось сумнівного коуча з тіктоку. Але Марта повірила. Вона завжди вірила.
Третього разу Олена навіть не розбирала валіз.
Марта приїхала в суботу вранці — діти бігли до ліфта так, ніби їхали на курорт. Молодший, шестирічний Данилко, ще в коридорі спитав:
— Бабусю, а ми надовго? Бо минулого разу ми не встигли дограти в ту гру, пам'ятаєш?
Олена пам'ятала. Вона пам'ятала все: як відміняла свої записи до лікаря, як чоловік брав відгули, щоб сидіти з дітьми, поки Марта проходила співбесіди, які ніколи не закінчувались роботою. Як вони разом шукали психолога для старшої, десятирічної Злати, яка почала гризти нігті до м'яса й прокидалась ночами.
Того разу Андрій дзвонив по шість разів на день. Марта не брала трубку при матері, але Олена чула, як вона говорить у ванній — напівшепотом, із довгими паузами. Через два тижні вона сказала, що вони спробують ще раз, «але тепер по-справжньому».
Олена тоді вперше підвищила голос. Але Марта вже пакувала дитячі наплічники.
Тепер вони сиділи на тій самій кухні. Марта тримала чай обома долонями, хоча надворі було спекотно, липень у розпалі. Її пальці тремтіли — чи то від нервів, чи то від втоми. Під очима — синці, яких не приховаєш тональним кремом.
— Він переписав кондитерську на матір, — сказала Марта глухо. — Виявляється, ще півроку тому. Щоб у разі розлучення мені нічого не дісталось. Я працювала там із самого відкриття. Я робила ті вітрини, на які люди фоткатись приїжджали. А тепер я ніхто.
Олена слухала. Не перебивала. Дала виговоритись — про те, як Андрій почав зникати вечорами, як у телефоні з'явився пароль, як пахло від нього чужими парфумами, а він казав, що це новий освіжувач у машині.
— Я більше не можу, мамо. Якщо я залишусь із ним, я просто зникну. Мене не стане.
І отут Олена вперше не кинулась обіймати.
Вона відставила свою чашку — різко, так що ложка з дзенькотом випала на стіл. Підвелась, витерла руки об фартух, хоча нічого не готувала. Борщ з учора стояв у холодильнику — Марта навіть не покуштувала.
— Марто, — голос сів, і вона прокашлялась. — Я тебе люблю, ти знаєш. І дітей люблю. Але я більше не можу. Четвертий раз. Четвертий, розумієш?
Марта закліпала, чашка в руках нахилилась, чай пролився на скатертину — жовта пляма на лляному. Олена не звернула уваги.
— Ти про що? — голос доньки став тонким.
— Я вже знаю, як усе буде. Зараз ти поживеш місяць, я знову відкладу свою кардіограму, бо треба з дітьми сидіти, бо треба гроші позичати — адвоката наймати. Батько віддасть свої шість тисяч двісті відпускних, я їх спеціально не чіпала, думала — на ліки. Потім ти почнеш йому дзвонити з ванної, я чула, як ти шепочеш, я не глуха. А він прийде з букетом і скаже «пробач» — і ти поїдеш. А я залишусь із порожньою кімнатою і тиском сто вісімдесят на сто, і валідол уже не допомагає. Ти мене використовуєш, доню, як швидку допомогу, а лікуватись не хочеш.
Марта опустила голову. Пальці смикали край серветки.
— Мамо, ти не розумієш, мені страшно самій…
— Страшно? — Олена вперлась руками в стіл, нахилилась уперед. — А мені як було, коли Злата в десять років спитала: «Ба, а всі тати чужі тьоті цілують, чи тільки наш?» Ти чуєш, що вона каже? А Данилко виховательці сказав: «Я не хочу додому, там тато кричить, а мама плаче». Ти це чуєш? Бо я — ні, вже не можу.
Вона випросталась, відвернулась до вікна. Дощ уже стих, над дахами висіло важке низьке небо.
— Я ось що скажу. — Голос став рівнішим, але глухим. — Якщо ти зараз справді йдеш — із документами, із судом, із розлученням по-справжньому — то я з тобою. Хоч сама в ту канцелярію піду, хоч гроші під проценти візьму. Але якщо ти знову сюди — просто пересидіти два тижні, поки він не намалює тобі красиву картинку, — не треба. Залишайся тоді з ним.
Марта підвела голову. Очі червоні, але погляд не відводить.
— Тобто ти виганяєш мене?
Олена взяла з сушарки чистий рушник, склала, знову розгорнула. Пальці самі робили звичну роботу.
— Я не виганяю. Просто я вже не той перон, на якому можна просто чекати, поки поїзд повернеться назад. У мене більше немає сил дивитись, як ти щоразу лишаєш там себе по шматочку.
Тиша цокала секундною стрілкою на кухонному годиннику. Десь на плиті шипів забутий чайник — Олена машинально зняла його, не дивлячись.
Марта встала. Взяла телефон, поклала назад. Підійшла до дверей, зупинилась.
— Ти справді так думаєш?
Олена повернулась — повільно, важко. Нічого не сказала. Просто простягнула їй той самий рушник — чистий, сухий. Донька дивилась на нього секунду, потім взяла, притисла до грудей.
І вийшла. Не грюкнула дверима — просто зачинила, тихо, майже нечутно.
Перші три дні Олена не знаходила собі місця. Чоловік мовчав, але по очах було видно — не схвалює. Сестра зателефонувала й сказала, що так із донькою не можна, що Олена перегнула, що треба було просто прийняти, бо «материнське серце мусить усе стерпіти».
Олена слухала й думала: скільки ще терпіти? Поки Марта потрапить у лікарню з нервовим виснаженням? Поки діти не почнуть заїкатись? Поки вона сама не зляже з тиском, який і так уже зашкалював за сто вісімдесят на сто, хоч жменю еналаприлу ковтай?
На четвертий день подзвонила Марта. Голос був рваний, вона хапала повітря між словами.
— Мамо… я подала. Тобто заяву. На розлучення. У Залізничний… той, Залізничний суд, на вулиці Шевченка. Мені там сказали, що прийняли… Адвоката звуть — Людмила, пам'ятаєш, ти минулого разу номер давала? Вона сказала, що все не так просто, бо він кондитерську на матір переписав… Але я… Мамо, мені страшно. Андрій уже дзвонив, кричав, що я блефую. Сказав, що я без нього ніхто і що я повернусь. А я стою на вулиці, дивлюсь на цей суд і… і вперше за п'ять років мені не страшно, розумієш? Тобто страшно, але по-іншому.
Олена притисла трубку до вуха обома руками.
— Де ти? Біля суду?
— Так. Тут кав'ярня на розі, я зайшла, бо трусить. Я не знаю, як жити далі, мамо. Але я знаю, як більше не хочу.
— Доню, слухай сюди. — Олена сіла на край ліжка, на те саме, де ще не перестелила постіль. — Ти зараз візьмеш каву, видихнеш і поїдеш до тієї Людмили, нехай вона тобі все по пунктах розпише. А потім бери документи — всі, що є: паспорти, свідоцтва про власність, квитанції, що знайдеш. І приїжджай. Чуєш? З дітьми.
— А батько? Він не буде злий?
— Батько вже три дні мовчить, але я йому скажу. Приїжджай.
Олена поклала трубку й пішла стелити постіль. Розправила простирадло, заправила кути під матрац, збила подушку — ту саму, з вишитим півником.
У коридорі грюкнули двері ліфта. Потім дитячі кросівки затупотіли по сходах — швидко, нерівно. І голос Данилка, дзвінкий, трохи захеканий:
— Бабусю! Ми приїхали! А ту гру дістати? Ту, що ми не дограли минулого разу!
