Я познайомилася з Олегом на дні народження подруги. Він прийшов із другом, стояв біля вікна з пластиковою склянкою пива і весь вечір розповідав, як будує будинок батькам у селі під Коломиєю. Мені тоді здалося — ось вона, надійність. Людина, яка думає не тільки про себе.
Через рік ми одружилися. Ще через два — свекруха Галина Степанівна продала свою двокімнатну в Івано-Франківську і переїхала до нас. Вона пояснила це просто: «Не хочу на старість сама лишитися». Олег не питав моєї думки. Поставив перед фактом, коли вона вже стояла на порозі з валізою і фікусом у горщику.
Наша квартира на вулиці Мазепи мала три кімнати, але з появою свекрухи простору стало менше. Вона оселилася в найбільшій кімнаті — тій, що виходила вікнами на сквер. Ми з Олегом перебралися в меншу. Син — тоді йому було чотири — лишився у своїй.
Перші пів року я ще намагалася. Пекла пироги, які Галина Степанівна їла, але ні разу не похвалила. Купувала їй ліки, коли вона кашляла. Водила у поліклініку на планові обстеження. А потім я почула, як вона каже сусідці по сходовому майданчику: «Невістка в мене, звісно, господиня ніяка. Борщ варити не вміє. І взагалі — Олег міг знайти кращу».
Я стояла за дверима з пакетом молока і стискала його так, що тріснув шов.
Олег дивився крізь мене. Коли я сказала йому про це, він зітхнув:
— Мама просто хоче, щоб у нас усе було добре.
— Вона принижує мене.
— Вона старша. Потерпи.
Я терпіла сім років. Сім років його «потерпи» і її «Олег міг знайти кращу».
Мої батьки живуть у Тернополі. Коли їм стало важко — татові сімдесят вісім, мамі сімдесят три, — вони подзвонили і сказали, що хочуть бути ближче до онука. Олег тоді вперше за довгий час підняв на мене очі:
— І куди вони поїдуть?
— Знімуть квартиру десь поруч.
— Ні. Тут немає місця.
Він сказав це так, ніби мої батьки просилися в нашу спальню. Ніби вони не прийняли його як сина, коли ми тільки починали, не позичали нам гроші на перший внесок за квартиру, не сиділи з Марком, коли той хворів на вітрянку і ми обоє були на роботі.
Я промовчала.
Наступного дня я пішла до юриста. Не зі скандалом — просто дізнатися, як усе поділити, якщо дійде.
А ввечері Олег поклав переді мною аркуш.
— Що це?
— Прочитай.
Квартира на Мазепи була куплена нами у шлюбі, але оформлена на свекруху. Тоді, сім років тому, Олег пояснив: «Мама оформлює на себе, бо в неї пенсійний вік і менше податків. Це наша спільна квартира, Лідо, ти що, не довіряєш?» Я довірилася.
І ось тепер на столі лежало нотаріально завірене підтвердження: квартира належить Галині Степанівні. А внизу — моя доля. Власник має 75%, а 25% — мої.
Я перечитала тричі.
— Це як? — спитала я.
— Мама так вирішила, — Олег не піднімав очей. — Вона каже, що якщо твої батьки переїдуть, то нехай спочатку вкладуть у квартиру. Тоді й поговоримо.
— Я вкладала. Шість років плачу половину комунальних і продукти на всю сім'ю.
— Це інше.
— Звісно. Це завжди «інше».
Галина Степанівна стояла в дверях кухні і слухала. Я бачила її край хустки у відображенні на холодильнику. Вона не втручалася — їй це було не потрібно. Вона вже все зробила.
Наступного ранку я відвезла Марка до школи, а потім сіла на лавку в сквері під лікарнею і дзвонила мамі. Слухавку взяла не одразу — вранці вона порається з татовими ліками.
— Мам, а навіщо вам сюди переїжджати? — спитала я. — У Тернополі ж у вас усе є. Своє життя, знайомі.
— Онука хочемо бачити.
— Ви можете приїжджати. Я до вас приїжджатиму. А тут… — я зам'ялась. — Тут дорого знімати. Краще я вам щомісяця на ліки додам.
Мама мовчала. Я чула, як вона кашлянула — не від застуди, так вона робить, коли не знає, що сказати.
— Лідо, ти тільки скажи, якщо в тебе щось сталося.
— Нічого не сталося. Я просто подумала… не треба вам вириватися з дому.
Вона не спитала більше. І я їй за це вдячна.
Бо Олег тієї ж ночі, коли я сказала, що батьки не приїдуть, видихнув і спробував обійняти мене:
— Ось бачиш, усе вирішилося. І в тебе лишається твоя частка.
— Двадцять п'ять відсотків.
— Це більше, ніж у багатьох.
— У кого це?
— В інших сім'ях.
Він не зрозумів.
У п'ятницю я сиділа на кухні й перебирала папери. Комунальні за жовтень — ми платимо навпіл, але світло і газ за останній рік подорожчали, і свекруха сказала, що їй тепер бракує пенсії. Доведеться мені докладати більше. У мене була відкрита банківська програма на телефоні — я гортала виписку і думала, скільки залишиться, якщо я знову візьму частину її витрат на себе.
І раптом я побачила останній переказ.
Вісімдесят тисяч гривень. З мого рахунку. Отримувач — Галина Степанівна Ковальчук.
Я збільшила екран. Переказ був учора, о четвертій пополудні. Я в цей час забирала Марка зі школи.
— Що це? — спитала я голосно, хоч у кухні нікого не було.
А потім я побачила друге. Третє. За три місяці — двісті сорок тисяч гривень.
Я відкрила історію авторизацій. Всі перекази зроблені з телефону, який має доступ до мого мобільного банку. Таких телефони два. Мій — і Олегів.
Двері в коридорі грюкнули.
Я вийшла з кухні, тримаючи телефон перед собою, як доказ.
Олег стояв у передпокої, стягував черевики. Побачив мене — і одразу перестав. Завмер з одним черевиком у руці.
— З якого часу ти крадеш з мого рахунку? — спитала я.
Він відкрив рота, закрив. Потім поклав черевик на підлогу з таким звуком, ніби він важив тонну.
— Це позика. Мама просила до зарплати. Ну, до пенсії.
— Ти не просив. Ти просто взяв.
— Я б тобі сказав. Вона хотіла дачу підремонтувати.
— Двісті сорок тисяч на дачу?
Олег зітхнув — так, як зітхає людина, яку змусили виправдовуватися за дрібницю:
— Ти зробила б проблему. А так — уже все, вона тобі поверне.
— Коли?
— Скоро.
— Твоя мати на пенсії збирає на дачу, а я платитиму за її ліки і світло?
— Це родина, Лідо.
Я подивилася на нього — і вперше за сім років не побачила там нічого. Ні любові, ні злості, ні власного відображення. Просто чужа людина, яка щиро вірить, що «родина» — це слово, яке все дозволяє.
— Де моя картка? — спитала я.
— В сейфі. Ти ж сама просила туди покласти, коли ми їздили на море.
— Дістань.
Він пішов до кабінету. Повернувся з карткою в руках.
Я взяла її, пройшла повз нього на кухню і поклала в нижню шухляду під серветки. Потім узяла його телефон з підвіконня — він завжди його там лишає, коли перевзувається.
— Відкрий.
Олег подивився на мене недовірливо. Але відкрив. Я зайшла в його мобільний банк. Він стояв поруч — не заважав, тільки дивився, як я гортаю його рахунок.
Вісімсот дев'яносто дві тисячі гривень. Накопичення, які, як він мені сім років розповідав, «майже закінчилися», бо половина йде на маму.
— О, — сказала я. — У тебе ж, виявляється, є на що жити.
Я відкрила його додаток і сформувала переказ. Вісімдесят тисяч. Галина Степанівна Ковальчук. Призначення: «Повернення боргу».
— Ти що робиш? — Олегова рука смикнулась, але пізно. Екран показав: «Переказ успішно виконано».
— Це ти робив. Для мами, — я повернула йому телефон. — Тепер ви квити.
Його обличчя стало білим, як дверна коробка.
— Вона не має восьмидесяти тисяч.
— А я не маю двісті сорок. Але ж це родина.
Свекруха вийшла зі своєї кімнати на шум. Вона стояла в халаті, з фікусом за спиною, і дивилася то на сина, то на мене.
— Що тут таке? — спитала вона.
— Нічого, мамо. Ліда просто зробила переказ.
— Який переказ?
Олег мовчав. Я взяла телефон і показала їй екран з підтвердженням. Галина Степанівна вп'ялася очима в суму і в своє прізвище — і повільно, як під водою, похитала головою:
— Я цього не просила, — тихо сказала вона.
— Ні, — підтвердила я. — Ви ніколи не просите. Ви просто берете.
У вівторок я подала заяву про розірвання шлюбу. Олег прийшов додому з роботи — він працює логістом на меблевій фабриці — і побачив у передпокої мої зібрані валізи. Дві червоні, одну я купувала ще до весілля.
— Ти жартуєш, — сказав він.
— Ні.
Я сиділа на валізі й шнурувала Маркові кросівки. Син стояв поруч, тримав у руці рюкзак і дивився на батька.
— У тебе двадцять п’ять відсотків, — Олег зробив крок у мій бік. — Куди ти підеш?
— Туди, де від мене не крадуть гроші.
— Це були наші гроші!
— Мої. З мого рахунку. З моєї зарплати, якою я годувала всю сім'ю, поки ти збирав подушку для себе і для мами.
— Твої двадцять п'ять відсотків так і лишаться двадцятьма п'ятьма. Ти без житла.
— Я знаю. Але це мої двадцять п'ять. А не ваша халява.
Свекруха стояла в проході. Я думала, вона почне щось казати — про те, як я розбиваю сім'ю, про те, як Марко лишиться без батька. Але вона просто дивилася на валізи, і пальці її повільно крутили ґудзик халата.
— Це все через гроші, — сказала вона нарешті.
— Ні, Галино Степанівно. Не через гроші. Через вашого сина, який сім років обирає, кого в цій квартирі можна не рахувати.
Я підняла валізу і вийшла. Марко вибіг за мною, не озираючись.
У таксі я написала юристу. Опівночі прийшла відповідь: «Двадцять п'ять відсотків — це частка. Якщо власниця не зможе її викупити, право на частку залишається за вами. І ви маєте право користуватися майном».
Я прочитала тричі. Потім відкрила нотаріальний документ, який колись підписала не читаючи, сфотографувала на телефон і відправила свекрусі з підписом: «До зустрічі в суді».
Вранці наступного дня Олег подзвонив. Він говорив тихо, так, ніби в квартирі всі спали:
— Лідо, не треба суду. Давай розійдемося нормально.
— А що таке нормально?
— Я віддам тобі твою частку… поступово. Приватбанк, щомісяця. По двадцять тисяч.
— Ні. Я перепишу частку на Марка. Ти підпишеш у нотаріуса.
— Це нерозумно, дитині не можна…
— Можна. Я буду законним представником. Твоя мати лишиться в квартирі, але тепер у ній буде частка її онука. Вісім років, а вже власник. Ти не хотів, щоб я мала більше двадцяти п'яти — тепер їх матиме Марко.
У слухавці довго шуміло. Я чула, як він дихає.
— Це якось підло, — сказав він.
— Це родина, — відповіла я.
Я поклала слухавку.
За вікном у Тернополі падав сніг. Мама поралася на кухні, тато дивився теленовини, а Марко спав на дивані під картатим пледом. Я зварила собі каву, сіла на підвіконня і дивилася, як сніг засипає старе подвір'я, де ми з братом колись грали в класики.
Мені не було ані радісно, ані сумно. Було полегшення, таке, яке буває, коли вириваєш зуб, що болів роками, але боліти вже перестав — просто тому, що нерв відмер. Я зробила те, що мала зробити сім років тому.
Вранці я піду до нотаріуса. І вперше за довгий час мені не страшно.
