— Пані Ковальчук, ви помилилися на пару сантиметрів, — сказала Оксана, підводячись із мокрого асфальту в забрьоханому комбінезоні прибиральниці.
З-під капота Porsche Panamera валив густий чорний дим. Аліна Ковальчук, дружина львівського забудовника, висунулася з вікна. Її обличчя перекосило.
— З'їжджай з дороги, прибиральнице! Ти хоч знаєш, скільки коштує бампер на таку машину?!
Оксана обтрусила долоні. З нагрудної кишені робочого фартуха дістала посвідчення арбітражної керуючої у справі про банкрутство. Підійшла впритул до палаючого авто.
— Я не про бампер. Я прийшла вручити ухвалу про арешт майна компанії на суму двадцять чотири мільйони гривень. А поліс КАСКО на цю машину банк анулював рівно п'ять хвилин тому.
Холодний листопадовий дощ стікав по склу. За спиною Аліни височіла скляна вежа бізнес-центру на проспекті Свободи. Сіре ранкове небо відбивалося у вікнах. Аліна завмерла, рука так і лишилася на шкіряному кермі. Щойно погордливе обличчя зблідло.
— Що ти верзеш, божевільна?! — вона смикнула дверцята.
Вилізла з машини на височенних підборах. Дороге пальто одразу намокло. Нога втрапила в калюжу, але вона не помітила.
— Ти взагалі знаєш, хто мій чоловік?!
— Знаю, пані Ковальчук, — Оксана випростала спину. Мокрий комбінезон важив, наче мішок цементу, але вона стояла твердо. Витягла з кишені заламінований документ із синьою печаткою Господарського суду Львівської області.
— Роман Ковальчук, директор «Ковальчук Девелопмент». Загальна сума вимог кредиторів — двадцять чотири мільйони п'ятсот тисяч гривень.
Аліна нервово пирхнула. Сягнула до своєї сумки з крокодилячої шкіри. Витягла пачку банкнот по тисячі гривень. Жбурнула просто в багнюку під ноги Оксані.
— Ось тобі двадцять тисяч на новий одяг. А тепер зникни, поки я не подзвонила начальнику поліції.
Купюри почали вбирати брудну воду. Оксана навіть не глянула.
— Відповідно до статті 44 Кодексу з процедур банкрутства, — вела далі вона, — з сьогоднішнього дня всі розпорядчі дії з майном недійсні.
Аліна втупилася в посвідчення. Там стояло: «Арбітражна керуюча — Оксана Шевчук». Позаду вже збиралися перехожі. Люди, що поспішали до офісів, зупинялися, витягали телефони. Хтось у натовпі голосно прошепотів:
— Це ж дружина того забудовника, що кинув підрядників із ЖК «Левандівський»…
— Це якийсь абсурд! — заверещала Аліна. — Мій чоловік має найкращих адвокатів у країні! Вони зітруть тебе на порох!
— Ваш чоловік не бере слухавку з шостої ранку, — відповіла Оксана. — А о сьомій десять податкова заблокувала всі рахунки холдингу.
Аліна закам'яніла.
— Що ти сказала?
— Банківська система автоматично анулювала поліс КАСКО через відсутність коштів на рахунку. Зараз ви керуєте авто без чинної страховки, при цьому збили державну службовицю під час виконання.
З бампера Porsche капало темне мастило. Змішувалося з дощівкою, розпливалося на асфальті райдужною плямою. Алінині руки затремтіли. Вона рвучко заскочила назад у машину, грюкнула дверима. Натиснула кнопку запуску. Двигун V8 заревів, з-під задніх коліс вистрелив струмінь води. Аліна ввімкнула задню передачу.
Оксана не зрушила з місця. Стояла за три метри від решітки радіатора.
І тієї ж миті під шасі щось голосно хруснуло. Пошкоджений під час удару паливний шланг тріснув остаточно. Бензин бризнув просто на розжарений випускний колектор.
Глухий вибух струсонув вулицю.
Клуби чорного диму вирвалися з-під капота. За секунду яскраво-помаранчеві язики полум'я охопили весь перед Porsche.
Аліна закричала з-за тонованого скла. Вогонь лизав капот, фарба пузирилася. Вона смикала дверцята, але центральний замок після вибуху заклинило.
— Відчини двері! — крикнула Оксана комусь із натовпу. — Хтось, викрутку, монтування, що завгодно!
Вона кинулася до узбіччя, схопила з будівельного майданчика поруч шматок арматури. Розмахнулася і вгатила по склу задніх дверей. Спрацювало не з першого разу — з третього. Скло розлетілося дощем крихти.
— Давай руку! — Оксана сягнула всередину.
Аліна, кашляючи від диму, перелізла на заднє сидіння. Оксана витягла її через вибите вікно за комір пальта — мокрого, брудного, але цілого. Вони разом упали на асфальт.
За хвилину весь автомобіль перетворився на вогняну кулю.
Приїхали пожежники й «швидка». Аліна сиділа на бордюрі, байдужа до дощу. Її пальто від Gucci — так вона колись казала, що це Gucci, хоча торік мала митну декларацію на підробку, але то вже деталь — лежало зім'яте поруч.
— Навіщо ви мене витягли? — спитала вона тихо. — Я вас щойно переїхала.
— Бо люди так роблять, — відповіла Оксана. Вона стояла поруч, притискаючи до ліктя подряпане плече. — А тепер підпишіть протокол.
І простягнула їй планшет із документом. Аліна підписала не дивлячись.
Потім було багато всього. Роман Ковальчук зник. Його знайшли за три дні в аеропорту «Бориспіль» — намагався вилетіти до Стамбула з валізою готівки. Не вийшло.
Квартиру на вулиці Стрийській продали з аукціону. Але це вже було не про Аліну — у неї не було нічого записаного на її ім'я. Нічого, крім боргів.
Через пів року Оксана побачила її у Львові. На Сихові, на ринку біля «Форума». Аліна стояла за прилавком із квітами. Пальці в землі, дощовик поверх светра.
Оксана підійшла взяти тюльпани. Аліна підняла очі. Впізнала. Хотіла щось сказати — і не сказала нічого. Простягнула букет. Оксана поклала на прилавок двісті гривень — рівно стільки, скільки коштували квіти. Не більше й не менше.
— Решта не треба, — тихо мовила Аліна.
— А я й не даю решти, — відповіла Оксана.
Взяла букет і пішла. Слідом гукнуло:
— Дякую.
Оксана не обернулася.
Того вечора вона напише у звіті: «Справу про банкрутство закрито. Кредитори отримали чотирнадцять відсотків від суми вимог». А тюльпани поставить у вазу на кухні. Вони простоять дев'ять днів.
