Корпоративний новорічний вечір у фірмі чоловіка завжди випадав на третю п'ятницю грудня. Цього року орендували весь перший поверх ресторану на Русанівській набережній, з видом на засніжений парк, з офіціантами в бордових жилетах і гардеробом, де пахло мокрими куртками й чужими парфумами. Запрошення було для співробітників із супроводом — в листі від HR це написали жирним шрифтом, двічі, щоб ні в кого не лишилось сумнівів.
Марта стояла біля входу із запрошенням у телефоні й дивилася, як дівчина зі списком гостей водить пальцем по екрану, мружиться і знову позирає то на неї, то на Дениса, то на пані Ірину, яка щойно розстебнула свою пухову куртку й оглядала хол з виглядом господині.
— Ви втрьох? — запитала дівчина. — У списку записаний пан плюс одна особа.
Денис усміхнувся тією своєю посмішкою, за якою Марта вже давно вгадувала, що зараз почне викручуватись, аби вийшло "по-його і без скандалу".
— Це мама, — сказав він. — Тільки на хвилинку. Посидить тихенько, з'їсть десерт.
— От власне, — додала пані Ірина. — Я ж не чужа людина, а мати.
Марта відвернулася до вішалок, вдаючи, що поправляє шарф. На секунду стиснула зуби так сильно, що заболіло у скроні. Вона знала, чим це закінчиться. Завжди однаково. Спочатку мати Дениса щось вставить, потім він почне пояснювати, потім усміхнеться кому треба, потім усі вдаватимуть, що так і мало бути. А вона стоятиме поруч і відчуватиме, як щось у ній затихає, ніби хтось поволі закручує кран.
Дівчина зі списком зникла у підсобці, за хвилину повернулася з керівницею. Та кинула оком на всю трійцю, зітхнула і видала три паперові браслети на руку. Денис подякував із полегшенням, ніби щойно вибив собі підвищення. Пані Ірина взяла свій браслет, оглянула його з цікавістю і сказала до Марти:
— Бачиш, дитино, все можна владнати. Треба лише вміти домовлятися з людьми, а не стояти осторонь з ображеним виразом.
Марта не відповіла. Відчувала, як браслет на зап'ясті став затісним, хоча був паперовий. Пройшли до головної зали. Посередині стояла велика ялинка, поруч фотограф саме встановлював штатив. З колонок лунала якась весела версія новорічної пісні, але так тихо, що ніхто під неї не танцював, усі просто вдавали, що не чують. Біля фуршетного столу пахло печеним м'ясом і корицею. За вікном, на тому боці Дніпра, вогні міста розмивалися в мокрому снігу.
Денис одразу перейшов у корпоративний режим: випрямлена спина, гучніше "привіт", поплескування по плечу, швидкі жарти, з яких сам сміявся першим. Серед колег він був іншим. Впевненим. Конкретним. Таким, яким Марта пізнала його чотири роки тому, коли він приносив їй під двері жовті троянди, бо помаранчеві вважав претензійними, а червоні — банальними. До того, як вони почали жити разом. До того, як його мати стала проводити у них щонеділі через тиждень.
Пані Ірина роззиралася з блиском в очах. Поправила Денису краватку, змахнула невидиму пилинку з плеча, а тоді сказала на весь голос, щоб усі почули:
— Ну, синку, покажи мамі, як тебе тут цінують.
Хтось поруч нервово хихикнув. Марта взяла з таці келих апельсинового соку, хоч хотілося вина, і зробила ковток. Сік був теплий, надто солодкий, лишив на язиці липкий шар. Стояла біля вікна й рахувала подумки, скільки ще годин до кінця. Виходило щонайбільше три, якщо піти до десерту.
Денис кудись зник, розмовляв із директоркою продажів, з якимось хлопцем із відділу логістики. Потім з'явився біля Марти, взяв її під лікоть і потягнув до ялинки.
— Корпоративне фото, — сказав. — Сімейне, для дружин і чоловіків. Ходімо.
— Ти справді хочеш, щоб я стояла з нею на фото? — тихо запитала Марта.
— Ну це ж просто фотка. Не влаштовуй сцен.
Підійшли до фотографа. Біля ялинки вже зібралася чимала група: співробітники з партнерами, кілька дітей, якась пара з юридичного відділу, що трималася за руки. Фотограф махав, щоб підійшли ближче, бо кадр не складався. Пані Ірина зайшла між Марту й Дениса, наче це було її місце. Засміялася так, що задзвеніли сережки.
— Ну, синку, мама має бути в центрі, це ж зрозуміло.
Марта відступила вбік, звільняючи місце. Тоді пані Ірина простягнула руку і поправила їй блузку біля шиї. Старанно, ніби розкладала щось на вітрині.
— Не ображайся, дитино, — сказала вона, але не для того, щоб втішити, а щоб почули інші. — Я поруч із тобою виглядаю бабусею. Треба частіше доглядати за шкірою. У твоєму віці це вже само не минеться.
Фотограф завмер із пальцем на кнопці. Хтось поруч подавився вином. Жінка з бухгалтерії, що стояла найближче, ступила крок назад, ніби опинилася надто близько до чужої сварки. Денис засміявся коротко, нервово, і сказав:
— Мама жартує.
Оце "мама жартує" прозвучало гірше за все інше. Бо це було саме те, що він казав завжди, коли не мав сміливості сказати матері жодного слова. Марта відчула, як червоніє. Не від сорому. Від злості. Кров прилила до обличчя, до вух, до кінчиків пальців.
— Я не жартую, — усміхнулася пані Ірина. — Я їй по-доброму раджу. Бо потім плакатиме, що молодші кращі.
Фотограф прокашлявся і зробив знімок. Марта дивилася не в об'єктив. Дивилася на Дениса, який усе ще усміхався, ніби хтось притримував йому кутики губ невидимими шпильками.
Клац. Спалах.
А потім Марта зробила те, чого не планувала. Зняла паперовий браслет із зап'ястя, поклала його на край таці біля фуршетного столу і рушила до гардеробу. Не бігла. Йшла звичайним кроком. Взяла куртку в гардеробника, лишила йому двадцять гривень, бо дрібніших не було, і вийшла на вулицю.
Денис наздогнав її біля переходу. Сніг падав тепер густий, мокрий, налипав на взуття. Схопив її за рукав.
— Марто, що ти виробляєш? Люди дивилися. Мама тебе любить, просто не вміє це показати, треба її розуміти.
— Відпусти, — сказала вона тихо.
— В неї свій вік, вона просто так говорить. Ти доросла, не роби з цього трагедії. Не сперечайся з нею, і буде спокій.
— Повертайся до мами, Денис. Вона вже точно плаче, що ти лишив її саму серед чужих людей.
Не плакала. Марта знала, що не плаче. Стояла біля ялинки й певно брала третє тістечко, розповідаючи дружині колеги з бухгалтерії, що "ця дівчина завжди була надто вразлива".
Марта сіла в нічний тролейбус маршруту 27. Сиділа біля вікна, дивилася на засніжені вулиці й відчувала, як поволі перестає пекти обличчя. Тролейбус підстрибував на нерівностях, а поруч, на іншому сидінні, хтось лишив листівку з рекламою піци. Взяла її в руки і склала вчетверо, щоб зайняти чимось пальці.
У квартирі — його квартирі, орендованій три роки тому на його ім'я, до якої вона лише доплачувала, бо так було "простіше з договором" — зняла взуття, налила собі горілки у склянку з-під варення, бо келихи стояли в посудомийці, і сіла на підлогу в кухні, спершись на холодильник. Їй було тридцять шість років. Всього лише і водночас так багато. За вікном сусід вигулював собаку, маленького дворнягу, який мітив кожен стовпчик по черзі. Марта дивилася на це довго, аж поки собака не зник за рогом будинку разом з господарем.
Денис повернувся після першої ночі. У передпокої довго знімав взуття, потім зайшов на кухню, відкрив холодильник, зачинив, налив собі води з-під крана. Увімкнув світло і побачив Марту.
— Сидиш? — запитав.
— Сиджу.
— Обдумала?
— Ні.
— Ну то, може, завтра вибачишся перед мамою. Подзвониш, скажеш, що від нервів, що соромно.
Марта підвелася з підлоги. Коліна затерпли. Подивилася на нього, на його бездоганно зав'язану краватку, яку мати поправляла йому ввечері, і зрозуміла, що вже давно не любить цю людину. Не так, як треба. Може, взагалі.
— Не подзвоню, — сказала вона. — І не повернуся на вашу ялинку.
— Це наша ялинка, — виправив він з натиском.
— Ні, Денис. Це твоя і твоєї матері. Я там була гостею. А тепер навіть гостею бути не хочу.
Вранці спакувала сумку. Одну велику, спортивну, з логотипом фітнес-клубу, куди вона ходила тричі, поки не з'ясувалося, що на це немає часу. У сумку помістилося: чотири пари білизни, зубна щітка, зарядка, ноутбук, документи, два светри, джинси, косметичка. Взуття на зміну, бо зима. Обручку поклала на підвіконні в кухні, поруч зі слоїком огірків, які мати Дениса привезла в листопаді. Записки не лишила.
Подзвонила подрузі з роботи, з якою не бачилася вже рік, і запитала, чи можна пожити в неї два тижні. У слухавці запала тиша. Потім:
— Диктуй адресу, приїду за тобою. Тільки вийди, поки він не прокинувся.
Таксі приїхало за дев'ятнадцять хвилин. Марта стояла на зупинці біля будинку, а з неба все ще падав сніг, з кожною хвилиною дрібніший, ніби місто здувало останній шар ночі. Таксист глянув на неї запитально, але нічого не сказав. На Хрещатику вона показала телефоном адресу. Вийшли.
Через два тижні знайшла через агентство однокімнатну на Позняках, на власне ім'я, з договором, де не значився ніхто, крім неї. Тридцять один квадратний метр, четвертий поверх без ліфта, орендна плата дванадцять тисяч гривень, кухня жахлива, зате окрема спальня з вікном на схід. Зняла одразу. Заплатила заставу з заощаджень, які тримала на рахунку "відпустка 2026". Лишилося рівно чотириста гривень до зарплати. Переживе.
Денис телефонував щодня перші два тижні. Потім через день. Потім почав писати. Марта читала, не відповідала.
Одного разу написав: "Ти це спеціально спланувала. Навмисно влаштувала сцену, щоб мати привід піти".
Не відповіла. Знала, що це його механізм: якщо щось тріскає, треба знайти винного. Найчастіше — її.
В однокімнатній не було ялинки. Марта купила в "Епіцентрі" сонячну гірлянду, бо йшла до каси по плед, і повісила її над ліжком.
На Новий рік отримала подарунок від Дениса. Кур'єр стояв у дверях з коробкою, перев'язаною червоною стрічкою. Всередині був крем із вітаміном С, апарат для масажу обличчя, крем під очі — і букет жовтих троянд, тих самих, які він колись приносив їй під двері, тільки тепер куплених на заправці, вже трохи зів'ялих по краях пелюсток. До цього листівка, написана рукою його матері: "Мама вибрала косметику. Каже, що це тобі нарешті допоможе. Троянди від мене, щоб пам'ятала, як було на початку".
Марта поставила коробку на підвіконня і хвилину дивилась на неї, як на щось, чого не повинно існувати. Дістала троянди, роздивилася їх проти світла — три пелюстки вже буріли по краях — і поклала назад між косметику. Потім спакувала все, замовила кур'єра на забирання, а в полі "повернення відправнику" вписала адресу квартири, де він тепер жив сам із матір'ю, і його ім'я. Додала записку:
"Спочатку допоможіть з цим собі. Троянди теж повертаю — не пасують до цієї квартири."
Відправила.
У святковий день пішла до кав'ярні просто на набережній, тієї, куди не ходять з матір'ю, тільки сама із собою. Замовила чай із журавлиною і чізкейк з персиком. Розплатилася карткою. Біля вікна, за яким кружляли чайки, відкрила банківський додаток, знайшла регулярний платіж: "переказ для Дениса — доплата за оренду, сума 6750 грн". Згадала, як це почалося — два роки тому, коли вона переїхала до його орендованої квартири, а він сказав, що раз договір на нього, то нехай вона просто переказує йому свою половину, щоб "не морочитися з розподілом рахунку". Погодилась, бо тоді так було простіше. Тепер квартира лишилася за ним, а переказ і далі йшов щомісяця, наче звичка, сильніша за розставання.
Провела пальцем вправо. Платіж зник.
Потім видалила його номер.
У кишені куртки, на самому дні, знайшла стару паперову гортензію з якогось давнього ресторану — пам'ятку з тих часів, з вечері, на якій Денис уперше приніс їй жовті троянди, а вона тоді сховала в кишеню цю паперову квітку зі столика, бо та здалась їй кумедною і милою. Тепер вона була вицвіла, зім'ята, зовсім інша, ніж тоді. Підійшла до смітника біля входу в кав'ярню і викинула її разом з чеком.
Повернулася за столик. Чізкейк лишався ще наполовину. Офіціант, проходячи повз, спитав, чи долити їй чаю. Марта подивилася на чашку — заварка вже світла, майже прозора.
— Так, будь ласка, — сказала вона. — І ще шматочок цього чізкейка, з собою, у контейнер.
