Едік ввалився у мій тісний передпокій, мов ведмідь після зимової сплячки. Важка зв’язка ключів з гуркотом полетіла на скляну поличку, від чого та болісно задзвеніла.
— Мамуль, ну що, готуй розсаду, лопати й усе таке! Сезон відкриваємо, ура! — вигукнув він ще з порога.
Мій дорослий син у розтягнутому спортивному костюмі, здавалося, заповнив собою весь простір квартири. Я вийшла зі спальні, тримаючи в руках стос випрасуваних футболок. Мої окуляри на срібному ланцюжку тихо погойдувалися.
— Прямо завтра? — запитала я рівно, без жодної емоції.
— А чого тягнути? Травневі на носі! Ґанок хитається, теплицю треба перетягнути, бо минулого разу вітром усе порвало. Заодно шашликів посмажимо, — Едік плюхнувся на мій диван, задерши ноги. — З тебе маринад, як завжди. Той самий, на кефірі. Роби побільше, ми будемо голодні!
Три останні роки мій дачний сезон виглядав як сценарій до поганого кіно. Едік приїздив «на природу», Каріна, моя невістка, велично вмощувалася з телефоном під яблунею, а онуки витоптували грядки. Едік «лагодив» паркан сорок хвилин, голосно лаючись, а потім ішов до мангала з пляшкою пінного, бо «спина відвалюється». А я — я тягала відра води з колонки, сапала, варила окрошку на отару і до ночі мила жирний посуд у крижаній воді.
— А валізу ти навіщо дістала? — Едік штовхнув носком мою червону валізу. — Ми ж на два дні. У сумки покидаємо лахміття і все. Слухай, мам, я куплю нові дошки, а ти завтра зранку старі віддери, щоб я час не витрачав. Цвяходер у сараї біля граблів.
Він встав, протопав на кухню і почав гриміти шафками. Знайшовши вчорашню котлету, він почав її жувати, не миючи рук. Його телефон на столі задзвонив. Гучний зв’язок.
— Едіку! Ти сказав матері про басейн? — примхливий голос Каріни прорізав тишу.
— Зараз, Каю. Мам, Каріна просить надувний басейн знайти на горищі. Треба воду набрати зранку, щоб прогрілася.
— Тридцять відер з колонки? — запитала я, дивлячись на сина.
— Ну так! — радісно підхопила Каріна. — І зелені назбирайте, редиски, цибулі. У супермаркетах одна хімія. А ви, Поліно Миколаївно, давайте першою електричкою, будинок протопите, вікна помиєте, а то дітям дихати нічим.
Я мовчала. В голові, ніби старий механізм, що нарешті змастили, клацнула думка.
— Значить, план такий, — сказала я, нарешті підвівши очі. — Едіку, ти доїдай котлету. Каріно, я вас почула.
Наступного ранку дача зустрічала тишею. Я не поїхала першою електричкою. Я поїхала о п’ятій вечора, коли сонце вже хилилося до заходу. Приїхала, розчинила навстіж вікна, вдихнула аромат весняної трави, випила чаю на веранді. В хаті було чисто, бо я ще минулого тижня вивезла частину речей у місто.
Ближче до восьмої приїхала машина. З неї вивалилася роздратована Каріна з дітьми і Едік.
— А де вода в басейні?! — перше, що крикнула Каріна, побачивши порожній двір. — Ми ж просили! А чому в хаті холодно? Чому борщу немає?!
Едік подивився на мене.
— Мам, ти що, захворіла? Ми ж домовлялися!
Я спокійно вийшла на ґанок, тримаючи в руках ту саму червону валізу. Вона була вже закрита.
— Ми не домовлялися, Едіку. Ви ставили умови. А я вирішила змінити декорації.
— У сенсі? — не зрозумів він.
— У прямому. Цей будинок я виставила на продаж ще два місяці тому. Сьогодні у вас була остання можливість побути тут гостями. Ключі від нового замка я передам покупцям завтра. А я їду до санаторію, путівку купила ще в січні.
Каріна зойкнула, очі Едіка полізли на лоба.
— Як продала? Це ж сімейна дача! Наша спадщина!
— Ваша спадщина — це ваша відповідальність, — відрізала я. — Мені треба було сорок років, щоб зрозуміти: я не хочу бути обслуговуючим персоналом у власному житті. Ваша «спина» і «алергія» віднині — це ваша приватна справа.
Я пішла до хвіртки. Едік намагався щось вигукнути, але спинився, дивлячись на свій «хиткий» ґанок, який тепер мав стати його власною проблемою, якщо він захоче сюди повернутися до оформлення документів.
Я йшла до зупинки через поле. Повітря було неймовірне — чисте, весняне, наповнене свободою. Я не озирнулася. Вперше за десятиліття я не відчувала провини. Я відчувала лише неймовірну легкість у плечах, на яких нарешті не було ні відер з водою, ні чужих забаганок. Попереду був новий етап — справжній, мій власний. Я нарешті почала жити, а не виживати для інших.