– Андрію! Ти серйозно збираєшся на ній одружитися? Вона ж тобі не пара! – мати нервово переливала чай у чашці, ніби шукаючи в ньому аргументи. – Ти з професорської родини, а вона… сільська дівчина!
Євген Борисович мовчав, лише поправляв окуляри й дивився у стіл. У цій тиші вже було вирішено більше, ніж у словах.
Андрій стояв біля вікна і стискав кулаки.
– Я її кохаю. Це все, що вам потрібно знати.
Мати різко видихнула:
– Кохання… Воно проходить. А різниця у вихованні – ні.
Все почалося ще тоді, коли Андрій привів Оксану додому.
Вона зайшла в квартиру впевнено, але без награності. В простій сукні, з ясними очима і спокійною усмішкою. І одразу сказала:
– У вас тут тепло. Як у нашій хаті влітку, коли піч ще тепла.
Мати тоді ледь не поперхнулась.
За столом Оксана розповідала щось про університет, а потім, побачивши у телевізорі косаря, раптом засміялася:
– Та хто ж так косу тримає? Він же всю спину собі зламає!
– А ти звідки знаєш? – здивувалась мати.
– Та я з восьми років косу в руках тримала. У нас корова, город, сіно…
І тоді в кімнаті щось змінилося.
Не було скандалу. Але з’явився холод.
Після її відходу мати довго мовчала. А потім сказала:
– Вона не з нашого світу.
Але життя не питає, з якого ти світу, коли двоє людей вже вибрали одне одного.
Минув рік.
Оксана залишалась тією самою: сильною, простою, живою. Вона не вміла прикидатися. Якщо боліло – мовчала. Якщо раділа – сміялась так, що навіть сувора сусідка знизу посміхалась.
Одного разу вони поїхали на дачу з батьками Андрія.
І там сталося те, чого ніхто не очікував.
– Це дерево затіняє весь город! – сказала Оксана і, не довго думаючи, залізла на стару яблуню.
– Оксано, обережно! – крикнула мати.
– Та я швидко!
Через десять хвилин гілки вже лежали на землі.
Потім прорвало трубу.
Потім вона вже копала землю, знаходячи витік води.
Євген Борисович стояв із відкритим ротом:
– Віра… вона ж як інженер.
А мати раптом тихо сказала:
– Вона не ламається. Вона вирішує.
Увечері була довга розмова.
– Мамо, – сказав Андрій твердо, – я її не зміню.
– А ми й не зможемо, – вперше чесно відповіла мати.
І в її голосі не було злості. Лише розгубленість.
Весілля було простим.
Без пафосу. Без чужих людей, які оцінюють.
Але з любов’ю, яка не потребувала дозволу.
Минали роки.
Оксана встигала все: дім, робота, діти, город, розмови, підтримка. Вона не стала «іншою». Вона залишилась собою – і саме це змінило всіх навколо.
Мати Андрія якось сказала чоловікові:
– Я думала, вона не підходить нашому сину.
Євген усміхнувся:
– А тепер?
Вона подивилась у вікно, де Оксана сміялась з онуками, тримаючи в руках граблі як щось звичне й рідне.
– Тепер я думаю, що ми йому не підходили… без неї.
І вперше за довгий час у цій родині ніхто не сперечався.