— Твій благовірний цю дачу мені вчора в карти програв. Усе чесно. Так що пакуй свої манатки і звільняй хату! Даю три дні, — заявив незнайомець, недбало спираючись на металеву хвіртку.
Голос цього чужинця пролунав, як оглушливий грім серед ясного травневого неба. Соломія так і застигла на місці, мов укопана, зі шлангом у руках, з якого на яскраво-помаранчеву клумбу з чорнобривцями продовжувала мирно дзюрчати вода.
На її ідеальній садовій доріжці стояв кремезний, коротко стрижений чоловік. Попри весняне тепло, він був одягнений у важку шкіряну куртку поверх спортивного костюма, що видавало в ньому людину з дуже специфічних кіл. А з-за його широкого плеча… злякано, немов побитий собака, виглядав її чоловік Тарас. Він ховав очі, сутулився і нервово переступав з ноги на ногу.
Соломія механічним рухом вимкнула воду. Повільно, крок за кроком пішла до воріт, відчуваючи, як усередині все стискається і холоне від жахливого передчуття.
— Шановний, ви взагалі хто такий? І що це за дурні, кримінальні жарти? — Соломія з усіх сил намагалася, щоб її голос звучав твердо, хоча серце вже шалено, до нудоти калатало в грудях.
— Які тут жарти, хазяєчко? — хижо посміхнувся прибулець, перебираючи в руках ключі від авто. — Мене Толіком звуть. Анатолієм. А ось твій благовірний учора в заміському VIP-клубі дуже конкретно сів у калюжу. Карти — штука жорстока, помилок не прощає. Должок треба віддавати. Він під цей інтерес оцю дачу й підписав. Ось, тримай розписочку, ознайомся, все по-чесному.
Толя простягнув складений вчетверо звичайний аркуш у клітинку. Соломія різко вирвала його з чужих рук, розгорнула і… вп’ялася розширеними очима в нерівний, квапливий, але до болю знайомий почерк Тараса.
Там чорним по білому, з паспортними даними, було написано, що Тарас добровільно зобов’язується передати права власності на цю дачну ділянку в рахунок сплати боргу.
Соломія повільно повернулася до чоловіка. Його обличчя зараз нагадувало колір мокрого вапна.
— Тарасе… що це таке? Скажи мені прямо зараз, що це якийсь безглуздий розіграш! Шоу із прихованими камерами, дурний спір, що завгодно! — голос Соломії зірвався на крик.
— Соломійко, сонечко, ну ти чого… Давай зайдемо в будинок, без свідків, я тобі все-все поясню, — жалюгідно пролепетав Тарас, намагаючись взяти її за лікоть.
— Яке “в будинок”?! — Соломія з відразою відіпхнула його спітнілу руку. — Ти що, програв НАШУ дачу?! Дачу, яку мій покійний батько своїми руками по цеглинці будував?! На яку ми три роки на всьому, навіть на їжі заощаджували, щоб дах перекрити та сайдингом її обшити?!
— Чуєш, командирше, — грубо втрутився Толя, по-хазяйськи поплескавши Тараса по плечу. — Ви тут свої сімейні Санта-Барбари влаштовуйте, але вже без мене. Мені ніколи ляси точити. Даю вам рівно три дні на збори. У середу після обіду приїду з новими замками та своїм нотаріусом на переоформлення. Щоб вашого духу тут не було, і речей теж. Тарасику, ти мене зрозумів? По-доброму прошу. Якщо почнете по ментах бігати чи ховатися — розмова буде зовсім іншою, вже через дуже серйозних людей. Мало не здасться.
Толя розвернувся, важкою ходою пішов до припаркованого на узбіччі чорного позашляховика, сів у нього і різко рвонув з місця, обдавши хвіртку і клумбу хмарою сизого пилу.
Соломія стояла як укопана, не кліпаючи дивлячись на цей пил. Потім вона повільно, дуже повільно повернулась до чоловіка. Тарас уже сидів на старій лавці біля паркану, обхопивши голову руками і розгойдуючись з боку в бік.
— Розповідай, — тихо, але так, що мороз пішов по шкірі, промовила вона. — Все! До єдиного слова! Інакше я тебе прямо тут приб’ю.
— Соломіє… я ж хотів, як краще для нас! — заголосив Тарас, навіть не підводячи очей. — Мене хлопці з керівництва покликали в той клуб. Сказали, що там дуже солідні люди збираються, інвестори. Що можна зав’язати потрібні знайомства, свій бізнес нарешті просунути, з боргів вилізти! Ну, приїхали… хильнули трохи елітного коньяку. Сіли просто в покер перекинутися, для розваги. Мені спочатку так щастило, чесно тобі кажу! Я тисяч п’ятдесят з ходу виграв! А потім… потім карта поперла паршива, як наврочив хтось. Я хотів відігратися, позичив у цього Толяна фішок. А він… він потім лічильник такий увімкнув, що я охрів. У підсумку… загалом сума вийшла абсолютно непіднімна. Більше мільйона, Соломіє! Мільйон! У мене немає і ніколи не було таких грошей! Він сказав: або переписуєш дачу, або… я не знаю, що б вони зі мною там у лісі зробили!
— Бізнес просунути? — Соломія гірко, істерично посміхнулася, відчуваючи, як на очі навертаються пекучі сльози абсолютної злості та розчарування. — Який, до біса, бізнес?! Ти працюєш звичайним менеджером з продажу запчастин, Тарасе! Ти на окладі сидиш! Які інвестори? Які солідні люди? Ти просто інфантильний, хворий на голову придурок! Ти хоч своїм порожнім мозком розумієш, що ця дача офіційно оформлена на мою МАМУ?! Ти юридично взагалі не мав права її нікому обіцяти чи віддавати!
Тарас раптом різко підняв голову, і в його очах промайнув хворий промінчик надії.
— Серйозно?! На тещу?! Слухай, Соломіє, то це ж просто чудово! Це ж наш порятунок! Значить, ця моя розписка — не дійсна! Це просто папірець! Ми пошлемо цього Толяна куди подалі, скажемо, що я не власник, і все! Закон на нашому боці!
Соломія подивилася на чоловіка з такою вбивчою сумішшю жалості, огиди та гидливості, що він миттєво затнувся і знову опустив очі.
— Ти зовсім ідіот? Чи прикидаєшся? — прошепотіла вона, нахиляючись до нього. — Ти реально думаєш, що бандит, який роками забирає нерухомість за карткові борги, побіжить жалітися до суду і засмутиться, що папірець нотаріально не завірений? Він тобі голову проломить арматурою в першому ж темному провулку! Або мені проломить! Або синові нашому, Остапу, підкине щось, коли той зі школи йтиме! Ти про що, тварюко, думав, коли ручку в руки брав?! Про свій “бізнес”?!
— І що нам тепер робити?! — Тарас зірвався на панічний крик, у якому вже було чути істеричні сльози. — У мене немає мільйона! І в моїх батьків немає! Нам що, нашу єдину квартиру тепер продавати?! А де ми будемо жити?! Соломіє, ну допоможи, благаю, придумай щось, ти ж у мене така розумна! Ти ж завжди все вирішуєш!
— А, то тепер я раптом стала розумна? — Соломія з відразою відступила на крок, ніби від чогось брудного. — А коли ти в той віп-клуб до “солідних людей” пхався, ти зі мною радився? Знаєш що, Тарасе… Йди в хату і збирай свої речі!
— У сенсі? Куди речі? Мы що, прямо зараз тікаємо звідси?
— ТИ їдеш звідси! — прокричала вона. — До своєї мами! На вокзал! Під міст! Або до тих самих “друзів”, з якими ти в карти грав. Мені байдуже! Я не хочу тебе більше бачити у своєму житті. Мені зараз треба з холодною головою подумати, як рятувати себе, сина і майно від бандитів, яких ти особисто привів на наш поріг. Але рятувати тебе, твою шкуру, я більше не збираюся!
— Соломіє, ти не можеш так жорстоко зі мною вчинити! Ми ж десять років разом! Ми ж сім’я! — Тарас схопився з лави, намагаючись схопити її за руки.
— Не підходь до мене ні на крок, — відрізала вона крижаним тоном, виставивши вперед долоню. — Ключі від моєї машини залиш на тумбочці в коридорі. Решту речей з квартири забереш якось увечері, коли мене там не буде. Пішов геть з моїх очей!
Тарас ще щось жалюгідно бурмотів, намагався зловити її погляд, ставав на коліна, але Соломія різко розвернулася і швидким кроком пішла в будинок, голосно, з брязкотом зачинивши за собою двері. Її всю колотило від адреналіну.
Вона сіла на стілець біля вікна і мовчки дивилася, як її тепер уже колишній чоловік, похмуро зсутулившись, плететься до хвіртки. Він натягнув куртку і повільно побрів по курній дорозі в бік автобусної зупинки.
Тільки залишившись абсолютно сама, Соломія дала волю сльозам. Було нестерпно боляче від зради, до сліз прикро за вкрадені роки і, головне, — було дуже страшно. Цей невеликий заміський будиночок був їхньою єдиною відтулиною від міського шуму. Кожні вихідні вони проводили тут: садили квіти, вечорами смажили шашлики, десятирічний Остап катався на велосипеді по лісових стежках. І тепер усе це маленьке щастя могло зникнути в одну мить через тупість і жадібність людини, якій вона безмежно довіряла.
Але, виплакавшись, Соломія зрозуміла, що сидіти, склавши руки, — це підписати собі вирок. До фатальної середи залишалося лише два короткі дні. Потрібно було діяти негайно.
Насамперед вона тремтячими пальцями набрала номер своєї найкращої подруги Каті, яка вже багато років працювала старшим помічником у впливовому адвокатському бюро.
— Катю, привіт. Благаю, мені дуже потрібна твоя допомога. Справа життєво важлива і дуже небезпечна.
— Соломіє, привіт! Що в тебе з голосом? Ти плачеш? Що сталося?
Захлинаючись сльозами, Соломія в деталях розповіла подрузі про ранковий візит бандита, про картковий борг Тараса, про підписану розписку і про триденний ультиматум. На тому кінці дроту запала довга, важка мовчанка. Катя слухала уважно, не перебиваючи, а коли Соломія закінчила, її голос пролунав холодно, чітко й професійно:
— Слухай мене уважно. Те, що твій чоловік дурень — це пів біди. Те, що він влягся під відверте угруповання — гірше. Але головне — документ, який він підписав, є юридично нікчемним одразу з кількох причин. По-перше, ділянка і будинок оформлені на твою маму, Марію Петрівну, і Тарас не має на них жодного права власності. По-друге, розписка, написана під тиском або у стані афекту в незрозумілому клубі, не має жодної нотаріальної сили. Проте бандити цього не купуватимуть до уваги через закон — вони діють за поняттями. Тому нам потрібен не просто захист у суді. Нам потрібні люди, які розмовляють їхньою ж мовою, тільки законною. Сиди вдома, нікуди не виїжджай, двері нікому не відчиняй. Я зараз же їду до свого шефа, адвоката Богдана Сергійовича. Він колишній слідчий із особливо важливих справ, у нього є свої виходи на управління стратегічних розслідувань. Ми їх зустрінемо в середу так, що вони назавжди забудуть дорогу до вашої дачі.
Ці слова трохи повернули Соломію до тями. Вона закрила всі вікна, перевірила замки, налила собі міцного чаю і стала чекати на дзвінок подруги, намагаючись заглушити тривогу за майбутнє своє та сина.
Наступні два дні минули як у страшному сні. Тарас не повертався — мабуть, дійсно поїхав до матері або кудись сховався від страху. Соломія не дзвонила йому і не збиралася шукати. Вона зосередилася на одному: захистити свою домівку. Катя тримала її в курсі подій щогодини. План адвокатів був ризикованим, але безальтернативним: у середу в обід на дачу мали приїхати не лише бандити з нотаріусом, а й оперативники під прикриттям та спеціальна група підтримки.
І от настала середа. Сонце пекло по-літньому яскраво, але Соломію били дрібні судоми. Рівно о другій годині дня біля воріт зупинився той самий чорний позашляховик Толі, а за ним — ще й дорогий седан із нотаріусом.
Толя бадьоро вийшов із машини, розчинив хвіртку і з нахабною усмішкою рушив до ґанку, де на нього вже чекала Соломія. За ним крокував переляканий чоловік у костюмі з папкою паперів — нотаріус.
— Ну що, господиня, час вийшов! — голосно сказав Толя, зупинившись перед нею. — Речі зібрала? Де твій благовірний, знову ховається, боягуз? Нічого, зараз мій нотаріус швидко все оформить на мене, і почнемо нове життя. Дача хороша, мені подобається.
Соломія спокійно дивилася на нього, відчуваючи дивну внутрішню холодність і рішучість. Вона більше не боялася.
— Твоєї тут буде хіба що камера в слідчому ізоляторі, Анатолію, — чітко і впевнено відповіла вона.
Толя здивовано підняв брову, вже відкриваючи рот для грубої лайки, як раптом за його спиною з повітря виросло кілька кремезних чоловіків у чорній формі спецпідрозділу з написами на бронежилетах.
— Не рухатись! Поліція! Спецназ! — пролунав різкий голос старшого операції.
У ту ж секунду Толю та його супутника грубо притиснули обличчям до капота машини, клацнули наручники. Нотаріус зблід і впав на коліна, благаючи пробачення і кричати, що він просто виконував доручення і нічого не знав про вимагання.
З сусідніх кущів і з-за паркану вийшли Катя разом із адвокатом Богданом Сергійовичем. Катя підбігла до Соломії і міцно обняла її, ледве стримуючи сльози радості.
— Ми все зробили, сонечко. Вони затримані на гарячому під час спроби незаконного заволодіння чужим майном шляхом вимагання та погроз. На Толю та його угруповання вже давно збирали папки в управлінні, а сьогоднішній епізод став для них останнім.
Соломія повільно видихнула повітря, яке, здавалося, застрягло в її грудях на два дні. Вона подивилася на яскраво-помаранчеві клумби з чорнобривцями, на оновлений дах будинку, на дорогі серцю стіни, які власноруч звів її тато. Ніхто не відбере у них це світло, ніхто не затопче їхнє життя брудними чоботами.
Вона міцніше обійняла Катю, відчуваючи, як по щоках котяться сльози — тепер уже сльози довгоочікуваного, абсолютного полегшення і нового початку. Попереду було розлучення, довгі суди і важка розмова з сином, але головне — вони вистояли. Їхній дім був врятований.