— Ні, Василю. Власниця цієї квартири — я. І тільки я. А ти тут дихаєш і спиш виключно доти, доки я це дозволяю. Зрозумів?
Василь завмер, тримаючи в руках напівпорожню склянку. Його обличчя, яке ще хвилину тому випромінювало самовпевненість зрадника, який «звільняється» від обтяжливого шлюбу, раптом пішло плямами.
— Ти що, Катю, зовсім з глузду з’їхала?! — вигукнув він, стукаючи склянкою по столу так, що задзвенів посуд. — У тебе сьогодні якісь гормональні збої, а ти на нормальних людей кидаєшся! Яка ти власниця?! Ця квартира — спільне майно, нажите у шлюбі. Ми виставимо її на продаж, гроші поділимо навпіл, і кожен піде своєю дорогою!
Катерина спокійно відпила вина, дивлячись на чоловіка, як на набридливу комаху, що випадково залетіла в її ідеально прибрану оселю.
— Спільне? — вона тихо розсміялася, і цей сміх прозвучав для Василя холодніше за будь-який крик. — Василю, ти такий наївний. Ти справді думав, що я, маючи батьків-юристів, не подбаю про документи, коли ми купували це житло? Договір дарування коштів від моїх батьків на моє ім’я був оформлений ще до того, як ми переступили поріг нотаріуса. Квартира — моя особиста власність. А ти тут — гість. Гість, який засидівся.
Вечір, що починався так затишно, перетворився на арену. Василь, який ще годину тому мріяв про те, як красиво він піде до своєї Лелі, раптом відчув, як ґрунт зникає у нього з-під ніг. Він згадав, як Леля сьогодні вранці шепотіла йому в слухавку: «Твоя дружина — стара й нікчемна, вона не посміє тебе вигнати, бо боїться самотності. Давай, розкажи їй усе, і ми нарешті будемо разом у твоїй гарній квартирі».
— Ти… ти все спланувала? — прохрипів Василь, сідаючи на стілець.
— Ні, я просто чекала, поки ти сам себе видаси, — Катерина підвелася і підійшла до вікна. За вікном вечірній Київ виблискував вогнями, а в квартирі панувала задушлива тиша. — Леля дзвонила мені не тому, що вона така смілива. Вона дзвонила, бо ти обіцяв їй, що квартира — наша, і що ми от-от розлучимося. Вона хотіла прискорити процес, щоб в’їхати сюди вже завтра. Тільки ти забув сказати їй головне: ти тут ніхто.
Василь відчув, як усередині все стискається від безсилля. Його життя, яке він будував як комфортну фортецю, виявилося картковим будиночком.
— Дай мені час, — тихо сказав він, дивлячись у тарілку. — Я не можу зараз піти в нікуди.
— Час? — Катерина повернулася до нього, і в її очах не було гніву — лише виснажлива порожнеча. — Я дала тобі два роки. Два роки мого життя, які ти витрачав на свою «конспірацію». Ти думав, я не бачу твоїх прихованих повідомлень? Не чую запах чужих парфумів? Я бачила все. І я мовчки збирала документи, докази твоєї фінансової нечистоплотності, виписки з рахунків, куди ти крав гроші з нашого спільного бюджету. Знаєш, чому я не влаштувала скандал раніше? Бо чекала, поки ти сам прийдеш і скажеш правду. Але ти виявився занадто боягузливим для цього.
Вона витягла з шухляди паперовий конверт і поклала його перед ним.
— Тут — договір оренди. Твоя Леля шукає житло, так? Ось, підпиши, якщо хочеш. Це оренда кімнати в гуртожитку на околиці. На більше ти, Василю, не заробив. Бо всі ці роки ти жив за мій рахунок, вважаючи, що це ти — здобувач.
Василь схопився, перекинувши стілець.
— Ти монстр! — крикнув він. — Ти просто знущаєшся! Я віддав тобі найкращі роки!
— Ні, — відрізала Катерина, підходячи впритул, — це я віддала тобі роки, які ти просто вкрав. А тепер — геть. У тебе є рівно одна година, щоб зібрати свої речі. Якщо я знайду хоч одну твою шкарпетку після опівночі — я викину все у сміттєпровід. А завтра я подаю на розлучення і вимагаю компенсації за всі ті кошти, які ти «позичав» з моїх рахунків на свої гульки.
Василь дивився на неї, і вперше в житті побачив справжню силу. Не істеричну, а крижану, непохитну силу жінки, яка перегоріла. Він зрозумів: ніякої Лелі, ніякого «нового життя» в цьому сценарії не буде. Буде тільки ганебне падіння.
Через годину в коридорі глухо стукнули вхідні двері. Катерина стояла посеред вітальні, дихаючи на повні груди. У квартирі стало порожньо, але вперше за довгий час повітря стало чистим. Вона підійшла до дзеркала і вперше за багато місяців щиро посміхнулася своєму відображенню.
Вона не відчувала смутку. Вона не відчувала болю. Вона відчувала неймовірне, майже невагоме полегшення. Це була не просто перемога над зрадником — це було звільнення від власних ілюзій. Вона більше не була «дружиною Василя». Вона знову була Катериною. Жінкою, яка здатна почати все з чистого аркуша, без багажу минулих помилок.
За вікном починався дощ, змиваючи пил з підвіконня. Катерина зачинила замок на два оберти, вимкнула світло і вперше за довгі роки лягла спати в ліжко, знаючи, що завтрашній день належить тільки їй. Вона заплющила очі, і на душі було спокійно — тихо, глибоко і абсолютно вільно. Вона нарешті була вдома.