Марина влетіла до квартири, кинула сумку прямо в коридорі, з поспіхом скинула туфлі і, не гаючи часу, проскочила на кухню. Олена, яка стояла біля плити, застигла на кілька секунд, не розуміючи, що відбувається. Марина була її найкращою подругою, і вони вже багато років звикли до ритму життя одна одної, але такого вона від неї давно не бачила.
— Ти що, Маринко, така розтріпана? — озвалася Олена, повертаючись до плити, але все ще не приховуючи здивування.
— Ой, зараз розкажу! — збуджено відповіла Марина, намагаючись віддихатися після швидкого підйому на четвертий поверх. — Ти не повіриш!
— Розповідай, я послухаю, — заспокоїла її Олена, ставлячи чайник на плиту.
Марина трохи притихла, і видно було, що в неї всередині відбувається якась внутрішня боротьба. Вона сильно хотіла поділитися новиною, але водночас хвилювалася, як Олена це сприйме.
— Слухай, тільки не смійся! — почала вона, повернувши голову в бік Олени. — У мене сьогодні була пригода з хлопцем!
Олена різко повернула голову і вп’ялася очима в подругу. Її здивування переросло у справжню цікавість.
— З хлопцем? — перепитала вона, недовірливо зводячи брови. — Звідки в тебе раптом хлопець? Ти ж казала, що чоловіки тут, у селі, всі вже давно приписані до інших?
— Та ось у цьому весь прикол! — майже кричала Марина, її очі блищали від емоцій.
Обидві жінки, Олена і Марина, вже давно розлучилися зі своїми чоловіками і не мали ні романів, ні побачень. Їхні діти вже виросли і почали самостійне життя, але вони самі залишилися в рідному селищі. Тут усі давно один одного знали, і знайти когось для нових відносин було майже неможливо. Олена сама вже давно не сподівалася на такі речі, тому новина подруги її приголомшила.
— Ну, досить, розповідай! — нетерпляче підганяла вона. — З хлопцем молодим, чи що?
— Молодим, Оленко! — підтвердила Марина, сяючи. — На вигляд років двадцять, не більше! Такий гарний, стрункий, просто як із картинки!
Олена продовжувала недовірливо дивитися на подругу. Марина була жінкою звичайної зовнішності: трохи повною, з короткою зачіскою, простим макіяжем. Нічого в її зовнішності не говорило про те, що вона може привернути увагу молодого чоловіка, тим більше такого красивого, як вона описувала.
— Де ж ти такого хлопця підхопила? — примружившись, спитала Олена, намагаючись зрозуміти, чи це не чергова вигадка.
— У нашому парку! — відповіла Марина і посміхнулася. — Ти ж знаєш, я щодня там проходжу дорогою додому. Ну, і сьогодні, як завжди, йшла собі з пакунками з магазину, думаю, нічого цікавого не станеться. Аж раптом… — вона зробила паузу, ніби сумніваючись, чи варто продовжувати.
— Ну що, кажи вже, не муч мене! — з нетерпінням вимагала Олена, підсунувши до себе чашку чаю.
— Іду я собі, пакети важкі, руки вже відвалюються. Знову взяла ці пельмені, масло, туалетний папір, як завжди. Аж тут дивлюся — у кущах хтось стоїть. Я на мить зупинилася, думаю, що за диво? Придивляюся, а це хлопець. Молодий, гарненький, як намальований!
Олена слухала, затамувавши подих. Ситуація починала набирати цікаві оберти.
— І що далі? — питала вона, вже майже згоряючи від цікавості.
— Ну, я підійшла ближче, — продовжила Марина. — Спершу трохи злякалася, але цікавість перемогла. Він стояв і дивився на мене такими великими очима, мовби я — єдина жінка на світі. Я ще подумала: «Ну невже подобаюся?» А він ніби так і є! Стоїть і дивиться, не відриває погляду.
Олена стиснула чашку в руках, намагаючись уявити цей момент. Їй було складно повірити, що таке дійсно могло трапитися з її подругою.
— Тож я не витримала, — Марина раптом зарум’янилася. — Підійшла до нього ближче, схопила за руку і… — вона засміялася, — так його до себе пригорнула, що він аж зашарівся! І знаєш, що він мені сказав? Що приїхав сюди на автобусі!
Олена від сміху аж пирснула, не в змозі стриматися.
— На автобусі? — перепитала вона, витираючи сльози сміху. — І що далі?
— Ну, далі ми з ним якось опинилися у кущах… І тут усе як у тумані. Не пам’ятаю точно, як воно вийшло, але прийшла до тями вже тоді, коли все було закінчено! — Марина не могла приховати свого захвату. — Такий він гарненький, я й не очікувала, що мені так пощастить!
Олена уважно слухала подругу, але в її голові вже починали крутитися різні думки. Вона уявляла себе на місці Марини, як би це було, якби вона теж зустріла такого загадкового незнайомця в парку. Поступово в її серці зростав дивний суміш бажання й заздрості.
Минуло кілька тижнів після цієї розповіді, але Олена ніяк не могла забути її. Щоразу, коли вона проходила повз парк, серце починало битись швидше. Вона почала частіше ходити тією стежкою, сподіваючись на власну пригоду. Але спершу нічого не траплялося.
Одного разу, коли вона вже майже змирилася з тим, що її життя так і залишиться спокійним і рутинним, Олена несподівано помітила щось дивне. Коли вона йшла знайомою стежкою через парк, її погляд упав на темну чоловічу постать, яка стояла неподалік у кущах. Її серце на мить зупинилося. Фігура не рухалася, мовчки дивилася в її бік. Олена застигла на місці, намагаючись вирішити, що робити далі.
Здавалося, що її ноги приросли до землі. Вона не могла ні зрушити з місця, ні відірвати погляд від незнайомця. І тут він зробив крок уперед…
Олена вже майже не дихала. Її серце калатало так, що вона відчувала кожен удар у скронях. Що це було — страх чи захоплення?олена стояла перед фігурою, яка ховалася у кущах, і її серце калатало в грудях, як ніколи раніше. Вона хотіла була втекти, як це диктував здоровий глузд, але натомість зробила кілька рішучих кроків уперед, наближаючись до незнайомця. Голос тремтів від хвилювання, коли вона гукнула:
— Ей, що ти там робиш?
Фігура в кущах здригнулася, очевидно, не очікуючи такого повороту подій. Чоловік почав озиратися, але не встиг ухилитися від рішучого підходу олени. Вона підскочила до нього, розвернула і, розглядаючи незнайомця, розчаровано сказала:
— А ти… такий…
— Який такий? — запитав чоловік, намагаючись знайти спокійний тон, хоча голос його звучав дещо приглушено.
олена була розгублена. Чоловіку явно було не двадцять років, як розповідала подруга Марина, а набагато більше — десь близько сорока.
— Ну не такий, як треба, — сказала вона, продовжуючи уважно розглядати його.
Чоловік, помітно збентежений, не знав, що відповісти. Однак, на диво для олена, замість того, щоб зніяковіти чи піти, він стояв на місці, наче чекав продовження.
— Ну, так… — почав він, проте його слова зависли в повітрі. олена не дозволила йому договорити. Вона схопила чоловіка за руку, силоміць притягнувши до себе, сумки й пакети розсипалися під ногами, але її це зовсім не турбувало.
— Ось так! — вигукнула вона, показуючи рукою на себе, і чоловік нарешті збагнув, що від нього хочуть. Він нерішуче зробив крок уперед і міцно притиснувся до неї.
в олени було дивне почуття. Її одночасно охоплював сором і дивне полегшення. Вона тримала чоловіка в обіймах, і, незважаючи на всі суперечливі емоції, їй це подобалося. Потім, після короткого часу тиші, вони мовчки одяглися. олена першою обережно вийшла з кущів, озирнувшись навколо, чи ніхто не помітив їх. Її тіло трохи хиталося, коли вона повільно пішла додому, але на душі було спокійно і добре, незважаючи на все, що сталося.
Вдома вона налила собі келих вина і лягла на диван, дивлячись на хмари за вікном. Її охопило незвичайне відчуття легкості, якого вона не відчувала вже багато років. Було добре, і вона вже не могла тримати в собі це щастя. Потрібно було терміново з кимось поділитися. Вона вирішила трохи почекати, але згодом усе ж набрала номер подруги.
— Привіт, Маринко. Можеш зараз говорити? — запитала вона, почувши голос на іншому кінці лінії.
— Зараз, зачекай… Ой, та відчепися! — відповіла Марина. В її голосі було чути легке задоволення, якесь збудження. — Це я не тобі, олено. Що сталося?
— Хто там у тебе? — не зрозуміла Ксенія.
— Та ніхто… — Марина трохи затихла. — Потім розкажу. А ти що хотіла?
олена на мить задумалася, як почати.
— Пам’ятаєш, ти мені розповідала про того «чоловіка» в парку?
— Ну, пам’ятаю. Як таке можна забути?
— Так ось, — урочисто сказала олена і зробила паузу, щоб підкреслити момент. — Я сьогодні з ним…
— Що? — Марина навіть голос підвищила від несподіванки. — Ти серйозно?
— Так, дві години тому, — продовжила олена.
— Із тим самим? У той самий час? — Марина голосно видихнула. — Це неможливо!
— Як це неможливо? Я ж кажу, все було так, як ти описувала: чоловік, кущі…
Марина замовкла на секунду, а потім твердо і вагомо промовила:
— олена, це неможливо, тому що Павло, той самий хлопець, він зараз у мене. Ось він сидить тут, поряд. Ми разом із тобою говоримо.
олена завмерла, шокована. Вона не могла зрозуміти, як це могло бути. Що тоді сталося? Хто той чоловік, з яким вона була? Вона почала перепитувати Марину, але та твердо стояла на своєму: Павло весь цей час був із нею.
Після розмови олена повісила слухавку і замислилася. Її розум почав повертатися до подій минулого вечора, і вона раптом зрозуміла щось приголомшливе. Той чоловік, якого вона зустріла в парку, навіть не намагався до неї наближатися. Навпаки, він намагався сховатися, і вся ініціатива вийшла від неї. Це вона змусила його залишитися, вона підійшла і притиснула його. Виходило, що вона сама була ініціатором усієї ситуації, а не він!
Ця думка раптом обрушилася на неї, мов грім серед ясного неба. Виявилося, що чоловік просто вирішив сходити в туалет у кущах, коли вона його застала. Її охопило нестерпне почуття сорому за свій вчинок. Як вона могла опуститися до такого? Де її стриманість і гідність?
олена мовчки допила всю пляшку вина і, не витримавши емоцій, заснула важким сном. Прокинувшись наступного ранку, вона сподівалася, що похмілля та стрес розвіються, але замість цього до неї прийшли нові думки. А що, якщо цей чоловік хворий? А що, якщо вона вагітна? І як тепер піти до лікаря з такою проблемою? Неприємності почали накопичуватися, наче снігова куля, і голова буквально розколювалася від страху й хвилювання.
Вона вирушила на роботу, ніби в тумані, не помічаючи нічого навколо. Її свідомість була настільки затуманена, що ноги самі понесли її до того самого парку. Вона мимоволі опинилася на тому самому місці, біля кущів, де відбулося те, що її так лякало.
— Жінко, ви мене в кущах шукаєте? — пролунав голос позаду.
олена різко озирнулася й побачила того самого чоловіка. Її обличчя залило червоним, а сором охопив її ще сильніше. Вона зробила кілька кроків уперед, намагаючись втекти, але раптом зрозуміла, що це безглуздо. Вона зупинилася, глибоко вдихнула й повернулася до чоловіка, який уже йшов їй назустріч.
— Це ви… — прошепотіла вона, ще не в змозі зрозуміти, що сказати.
— Так, це я, — відповів чоловік, трохи усміхаючись. — Чого ж тікаєте? Я ж не страшний.
— Та нічого… Просто йду на роботу, — буркнула вона, намагаючись сховати свою розгубленість.
— Ну, якщо в одну сторону, то чому б не йти разом? — запропонував він.
— Ти мені не потрібен, — сухо відповіла олена, хоча серце калатало в грудях. Але в ту ж мить вона зрозуміла, що її відповідь
була неправдивою.
— Може, й не потрібен, але, бачу, ти мені сподобалась, — чоловік посміхнувся. — Спіймала мене в кущах і втекла, навіть не назвалася.
— олена, — тихо промовила вона, опустивши очі. Її душу охоплював дивний мікс сорому й задоволення від його слів.
— А я Сергій, — радісно відповів чоловік. — Підемо разом?
— Ну, якщо в одну сторону… Але я дівчина дуже сувора і недоступна, — засміялася олена, подаючи йому руку.
Вони пішли разом. олена відчувала себе незвичайно щасливою і майже забула про всі свої страхи. Незважаючи на те, як довго триватиме їхній шлях, зараз, поруч із цим чоловіком, вона відчула несподівану і глибоку радість.
