Галина Василівна йшла повільно вздовж парку, куди не заходила вже багато років. Колись вони з Ігорем часто гуляли тут удвох або з друзями, насолоджуючись кожним моментом. Вони завжди жили в гармонії, душа в душу, і навіть відсутність дітей не псувала їхні стосунки. Коли Галині виповнилося 40, а Ігорю — 44, вони вирішили, що, можливо, варто подумати про усиновлення. Їхнє матеріальне становище дозволяло зробити цей крок. Одного разу вони вирушили до дитячого будинку, не маючи конкретного плану на той день, просто подивитися.
Як тільки вони увійшли до великої кімнати, де було близько двадцяти дітей, Галина зупинилася як вкопана. Серед малечі вона побачила маленьку дівчинку з тоненькими ніжками, яка не йшла, а ледве крокувала. Вона була ще зовсім крихітною, але підійшла до Галини й уважно дивилася на неї великими блакитними очима. Галина, трохи розгублена, присіла перед нею навпочіпки і, посміхаючись, запитала: «Привіт! А як тебе звати?» Дівчинка кілька секунд мовчки вивчала Галину, а потім раптово обійняла її і сказала: «Мамо».
Ці слова потрясли Галину до глибини душі. Але директор дитячого будинку, який стояв поруч, потягнув її за руку. «Галина Василівна, пішли, — сказав він. — Дівчинка хвора, ми підберемо вам здорову дитину». Вихователька забрала дівчинку, яка вибухнула плачем, і Галині ледь не стало зле. Вона вийшла з будинку, але той крик переслідував її. Через кілька хвилин після того, як вони залишили дитячий будинок, директор швидко додала: «У неї серйозні проблеми зі здоров’ям. Ми можемо знайти вам іншу дитину». Але Галина мовчала, не в змозі вимовити й слова.
Минуло кілька днів, але Галина не могла знайти спокою. Вона більше не могла ні спати, ні їсти, оскільки постійно чула той крик. Через два тижні Ігор не витримав і запитав: «Галино, скажи мені, що мені зробити? Я бачу, що ти не можеш так жити далі». Вона підняла на нього червоні від сліз очі й прошепотіла: «Я прошу тебе…»
Ігор дивився на неї здивовано, а потім запитав: «Чекай, ти через ту дівчинку?». Галина раптом розплакалася: «Я не можу про неї не думати, вона мені сниться щоночі. Я не хочу й не можу більше нікого іншого. Тільки вона». Ігор нічого не сказав, просто обійняв дружину, і вони довго сиділи так мовчки. Наступного дня він несподівано зателефонував їй: «Галино, швидко збирайся. Ми чекаємо тебе в кафе біля парку». Вона нічого не встигла запитати, тому що він відразу поклав слухавку. «Чого він мене чекає? І хто це “ми”?», — думала вона, коли швидко одягалася. Це було зовсім не схоже на її чоловіка.
Галина спробувала зловити таксі, але жодної машини не було, тож вона побігла пішки. До парку було хвилин п’ятнадцять. Вона поспіхом пригладжувала волосся, коли раптом застигла на місці. За столиком у кафе сидів її чоловік, а поруч із ним маленька дівчинка, яка зосереджено їла морозиво й намагалася щось розповісти Ігорю. Він слухав уважно, хоча й очевидно не розумів половини того, що вона казала, але сміявся разом із нею.
Галина повільно підійшла до столика. Ігор підвівся, а дівчинка, побачивши її, щиро посміхнулася і сказала: «Мамо!». Галина не могла більше стримувати свої почуття — вона присіла поруч із дівчинкою і притиснула її до себе. «Якщо вона тут, — сказала вона Ігорю, — ти мене підтримуєш. Я не можу її відпустити, навіть думати про це не хочу». Ігор мовчки кивнув. Він завжди знав, що зробить для дружини все можливе, і це було однією з причин, чому він так любив її.
У дівчинки, яку вони назвали Софійкою, було серйозне захворювання, але лікарі заспокоїли Галину й Ігоря, що з правильним лікуванням і реабілітацією вона зможе повністю одужати. За два роки Софійка бігала, ніби в неї ніколи не було проблем із ніжками. Галина часто спостерігала з легкою ревністю, як дівчинка обіймає Ігоря, коли той повертається з роботи. І хоча Софійка була ще маленькою, вона завжди відчувала настрій матері. Як тільки бачила цей ревнивий погляд, одразу кидалася до Галини й казала: «Мамо, я тебе дуже люблю. І тата теж люблю!»
Минали роки, і вже через кілька місяців після того, як Софійка з’явилася в їхньому житті, Галина не могла уявити, як вони з Ігорем жили раніше без неї. Вона навіть не хотіла думати про те, що вони могли б ніколи не зустріти свою доньку.
Коли Софії виповнилося шість років, Ігорю запропонували підвищення на роботі, але з умовою переїзду в інше місто. Містечко було меншим за їхнє рідне, але рішення було прийнято швидко. Вони не хвилювалися за адаптацію Софійки — вона завжди легко знаходила друзів, і була готова до будь-яких змін.
Софія відразу стала відмінницею в новій школі. Вона навчалася з легкістю, ходила на різні гуртки та захоплювалася багатьма речами. Галина й Ігор були на сьомому небі від щастя, дивлячись на свою доньку, і вже давно забули, що вона їм не рідна.
Найстрашніше сталося на випускному вечорі Софії. Вона отримала медаль за успіхи в навчанні й, спустившись зі сцени, обійняла своїх батьків. Та раптом вони почули жіночий голос: «Софійко, донечко, я так тобою пишаюся». Галина поблідла. Перед ними стояла жінка, погано одягнена, з втомленим обличчям. Софія, збентежена, відступила на кілька кроків назад. Жінка продовжувала: «Я колись була така ж гарна, як ти. Якби хтось подивився на мої фото, то сказав би, що це ти. Як ти живеш, донечко? Мене чоловік від тебе відірвав, а життя потім втратило сенс».
Софія відкинула руки жінки, які потягнулися до неї, і сказала: «Ви помилилися. У мене є батьки». Але жінка з усмішкою прошепотіла: «А ти запитай їх, де вони тебе взяли».
Софія не змогла повернутися на свято. Увечері вона запитала батьків, і ті зрозуміли, що немає сенсу більше щось приховувати. Вона все одно б дізналася правду.
Галина Павлівна сиділа на кухні, коли почула рішучий стук у двері. Вона відкрила їх і побачила доньку — Софію, яка стояла на порозі зі сльозами на очах. Серце матері здригнулося, і вона зрозуміла, що зараз буде серйозна розмова. Софія намагалась стримувати сльози, але не могла. «Я вас дуже люблю… Дуже! Але навіщо ви мене обманювали стільки років?» — вибухнула вона.
Іван Сергійович, її батько, який сидів поруч, нахмурився: «Обманюють, коли кажуть неправду. Ми не обманювали тебе, просто не розповідали того, що вважали зайвим і непотрібним».
«Непотрібним?!» — вигукнула Софія, схопившись на ноги. Вона почала ходити по кімнаті, не знаходячи собі місця. «Ви думаєте, що мені добре дізнатися, що якась жінка шукала мене все життя, страждала, плакала, а я жила й навіть не підозрювала про її існування?»
Галина намагалася заспокоїти доньку, але Софія лише відмахувалася. Дівчина замкнулася в собі, і з кожним днем усе більше віддалялася від батьків. Вона все частіше пропадала з дому. Галина почала підозрювати, що Софія таємно зустрічається з тією жінкою, яка називала себе її матір’ю. Дівчина майже не говорила з ними, а Іван багато разів намагався почати розмову, але безуспішно.
Так минув рік, і одного дня Софія зникла. Разом із нею зникли всі гроші й цінні прикраси, що були в будинку. Галина знайшла лише записку: «Не шукайте мене, ви прекрасно обійдетеся без мене. А мамі без мене не можна — вона хвора, їй потрібне лікування, а грошей немає. Пробачте, що взяла ваше. Прощавайте».
Галина відчула, що в той момент її життя обірвалося. Через кілька місяців Іван Сергійович пережив серцевий напад, а через півроку повторний, після якого вже не зміг оговтатися. За наступні сім років, проведені в самоті, Галина наче перетворилася на стару жінку. Вона втратила бажання жити. Дім більше не був для неї місцем спокою — тиша була нестерпною, тому вона майже щодня гуляла містом, обов’язково проходячи кілька разів повз парк, де колись гуляли всі разом. Але зайти в парк вона так і не змогла.
Одного разу, коли Галина йшла по вулиці, її хтось смикнув за рукав. Вона здригнулася і побачила маленьку дівчинку, яка простягала їй її ж гаманець. Галина здивовано подивилася на дитину, а дівчинка щось бурмотіла і вказувала на тротуар. Напевно, коли Галина діставала хустинку, гаманець випав. «Дякую тобі», — тихо сказала Галина. Дівчинка мовчки посміхнулася. Галина помітила, що дитина була дуже бідно вдягнена, і її серце затріпотіло.
«Ходімо, я куплю тобі морозиво», — запропонувала вона. Дівчинка посміхнулася і кивнула. Вони підійшли до кіоску, і Галина попросила для дівчинки морозиво, печиво, шоколадку та сік. Відкривши гаманець, щоб розплатитися, вона помітила, як дівчинка завмерла, дивлячись на фотографію, яку Галина завжди носила з собою.
«Що таке, сонечко?» — запитала вона. Але дівчинка раптом почала плакати й повторювати лише одне слово: «Мама…»
Поки Галина намагалася заспокоїти дитину, навколо зібралися люди. Одна з жінок підійшла і сказала: «Це Аня, вона живе в нашому будинку. Її маму вчора забрали до лікарні, а бабуся ледве за нею доглядає. Дівчинка вже рік не говорить — її собака налякала сильно, ось вона і замовкла. А так би до лікаря… Та бідна Даша все на собі тягне».
«Даша?» — Галина різко вирівнялася. «Відведіть мене до неї негайно».
Коли вона увійшла до палати, Софія сиділа на ліжку. «Ну, треба ж, як вчасно цей апендицит виявився», — тихо сказала вона. «У мене вчора був дедлайн на роботі, але тепер відпочиваю… Аня вдома одна». Про матір вона взагалі не думала, вона була їй тягарем, і, хоча Софія намагалася з нею ладнати, та лише погіршувала ситуацію.
Через якийсь час Галина увійшла до палати. Софія різко підняла голову, побачивши її. «Мамо!» — вигукнула вона, застигнувши на ліжку. Вона повільно встала, не в силах вірити своїм очам.
Галина підбігла до неї й обійняла: «Як ти тут опинилася? Як ти взагалі жила всі ці роки?» Вона не стримувала сліз, притискаючи доньку до себе.
«Мамо, прости мене, — схлипувала Софія. — Я багато разів підходила до нашого дому, але не могла наважитися».
Галина, гладячи її по волоссю, тихо відповіла: «У кожного з нас є свої помилки, але я ніколи не переставала любити тебе. Я хочу, щоб ти повернулася додому. Ти була й завжди залишатимешся моєю дочкою».
Через три дні Софію виписали з лікарні. Разом із мамою й донькою Анею вони повернулися додому. Софійка не могла повірити, що все це відбувається з нею — наче важкий тягар спав із її плечей. Галина ніби помолоділа, її очі сяяли, бо вона знала: тепер у неї є для кого жити. Вона знала, що навіть Іван Сергійович, якби був живий, зрозумів би і пробачив доньку.
