Петро познайомився з Оксаною на одній із галасливих вечірок у Львові. Його запросив туди друг Юрій, з яким вони разом вчилися в університеті. Вечір обіцяв бути звичайним: музика, сміх і танці, як завжди. Але як тільки Петро побачив Оксану, весь вечір змінився для нього. Дівчина була з багатої родини, але її поведінка разюче відрізнялася від інших «елітних» молодих людей, яких він раніше зустрічав. Вона не виявляла зверхності, не демонструвала багатство. Її простота і щирість одразу привернули його увагу.
Петро з першого погляду був зачарований не лише її красою, але й тим, як вона поводилася. Оксана мала ангельський голос, який, здавалося, зачаровував кожного навколо. Її усмішка була такою милою, що здавалося, вона освітлювала всю кімнату. А її великі очі випромінювали якусь особливу теплоту, яку Петро не міг забути.
Після кількох обережних поглядів, він наважився заговорити з нею. Розмова пішла легко – Оксана була розумною та доброю. І хоча Петро не був тим, хто швидко закохується, у той вечір щось змінилося. Він був зачарований її природністю. Наприкінці вечора він набрався сміливості і запросив її на прогулянку наступного дня. Вона не була проти, і Петро пішов додому, мріючи про зустріч.
Наступного дня Петро не міг дочекатися вечора. Він спеціально пішов до квіткової крамниці та купив для Оксани букет. Це був скромний букет, бо Петро не міг дозволити собі щось розкішне – він був звичайним студентом, який навчався на бюджеті. Його батьки не були багаті: батько працював учителем історії в місцевій школі, а мати – бухгалтером у комунальній установі. Він не міг собі дозволити просити в них грошей, тому сам заробляв – підробляв барменом, працював на автомийці, іноді навіть вантажником.
Коли вони зустрілися в парку, прогулянка перевершила всі очікування. Оксана була настільки цікавою співрозмовницею, що кожне її слово здавалося музикою. Вона розповідала про книги, подорожі та мрії, і Петро все більше розумів, що вона особлива. Він уже не міг приховувати свої почуття, але вирішив не поспішати – занадто сильно йому хотілося продовжити це спілкування і дізнатися про неї більше. На прощання Оксана дозволила йому поцілувати її в щічку і з посмішкою сказала: «Ти, мабуть, міг би бути моїм хлопцем». Петро повернувся додому, сяючи від щастя.
Наступного дня Петро розповів про Оксану своїм батькам. Його мати занепокоїлася: «Будь обережний, синку. Вона з багатої родини, а ти ніколи не знаєш, що в них на думці». Батько кивнув і додав: «У мене колись у школі вчився один хлопець із багатої родини. Такий пихатий був, вважав себе вищим за всіх. Не довіряй таким одразу». Але Петро лише загадково усміхнувся і відмахнувся від цих слів. Він не вірив, що Оксана така ж, як інші.
Увечері Петро отримав повідомлення від Оксани, і вони знову переписувалися цілу ніч. Хоч він і знав, що наступного дня буде важко на парах і на роботі, це не зупинило його. Їхні розмови приносили йому більше радості, ніж будь-які інші моменти життя.
Того ж дня він зустрівся зі своїм другом Юрієм, який запросив його на ту вечірку. «Ти куди зник, Петь?» – запитав Юрій. «Я? Та нікуди я не зникав». Петро знизав плечима. «Ти ж мав допомогти нам у майстерні. Ми ледве машину полагодили». Петро згадав, що обіцяв друзям допомогти з ремонтом, але в той день, коли мав це зробити, зустрічався з Оксаною. Він зовсім забув про свою обіцянку.
«Та зустріч з Оксаною того варта», – пояснив він, а Юрій лише засміявся. «Ну, подивимось, куди це тебе заведе», – відповів друг.
Минуло кілька тижнів, і Петро розумів, що ніколи не був таким щасливим. Проте друзі та рідні не переставали попереджати його: «Ти ж її не знаєш насправді. Вона з іншого світу». Але Петро бачив інше. Оксана була особливою, і всі ці застереження здавалися йому порожніми словами.
Одного вечора, коли Петро повертався додому після чергового побачення з Оксаною, він почув за спиною грубий голос: «Гей, хлопче!» Спочатку він подумав, що це не до нього, але коли обернувся, побачив трьох незнайомців. Вони були одягнені у дорогий одяг і виглядали так, ніби не вперше лякали перехожих.
– Ти з Оксаною ходиш, так? – один із них наблизився до Петра, зневажливо всміхаючись.
Петро відчув, як холодний піт стікає йому по спині. Він розумів, що ці хлопці – з її минулого життя. Він був світловолосим, одягнутим як із глянцевого журналу, з дорогим телефоном у руках. Світло від ліхтаря слабко освітлювало його обличчя, але Петро одразу зрозумів, що цей хлопець — хтось із заможної молоді.
У голові миттєво спливли слова Тараса, його друга, про те, що Оксана нещодавно розлучилася з хлопцем з багатої родини. “Це той самий Денис,” — подумав Петро.
— Слухай сюди, — почав Денис зверхнім тоном. — І запам’ятай: Оксана — моя дівчина.
Петро не встиг нічого відповісти, як один з охоронців, що стояли поруч, раптово вдарив його в живіт. Удар був настільки сильним, що Петро зігнувся пополам, не встигаючи навіть зрозуміти, що відбувається. Біль паралізував його тіло.
— Ще раз до неї підійдеш — живим не залишишся, — прошипів один із них, поки інший продовжував бити. Усі удари були точними, як у професійних бійців. Петро не міг чинити опору через нестерпний біль, що охоплював його тіло після кожного удару.
Денис підійшов ближче й додав:
— Ти взагалі знаєш, що вона тобою хизувалася перед моєю сестрою? Вона на спір з тобою зустрічалася, щоб показати мені, що може обійтися без мене.
Останнє, що Петро запам’ятав, це як його тіло падає на землю, а світ починає тьмяніти.
Коли він прийшов до тями, то побачив білу стелю лікарняної палати. Петро був підключений до безлічі трубок, а медичні апарати безперервно пищали, посилюючи його головний біль. Слова Дениса продовжували крутитися у голові, і разом з ними приходило відчуття зради. “Може, справді всі мали рацію,” — думав він. Але серце не погоджувалося. Він все ще вірив, що Оксана не така. Вона не могла так підло брехати.
Через три дні Петра перевели до звичайної палати. Його мати постійно плакала, сидячи поруч з ліжком. Вона розповідала, які страшні були ці дні для неї, як вона молилася за сина. Поліцейські намагалися взяти свідчення, але Петро мало що міг розповісти. “Двоє в чорному були, — пояснював він слідчому, — а третій — світловолосий, з модним телефоном. Більше нічого не пам’ятаю, ніч була темна.”
Після того, як слідчий пішов, батько мовчки похитав головою, бурмочучи про ще одну безнадійну справу. Але найгірше для Петра було те, що Оксана не з’являлася. Вона не писала і не дзвонила. Йому здавалося, що вона просто зникла, залишивши його на самоті.
— Оксана? Вона провела цілу ніч біля реанімації, — якось згадав його батько. — Сиділа на лавці, плакала. Але так і не підійшла до нас.
Ці слова запалили нову надію в серці Петра. Можливо, вона нічого не знала про цей напад. Можливо, вона справді переживала. Але водночас з’являлися сумніви: “А що, як вона просто боялася, що Дениса заарештують?”
Наступного дня до лікарні несподівано зайшла Оксана. Петро був шокований, коли побачив її у дверях. Він одразу зрозумів, що його палату з комфортом і всіма зручностями оплатили її батьки, а точніше, мабуть, сам Денис.
Оксана стояла на порозі, не сміючи підійти ближче. Її очі були повні сліз, а руки нервово стискали ремінець сумочки.
— Я не знаю, що саме тобі наговорив Денис, — почала вона зі сльозами в голосі. — Але, будь ласка, вислухай мене. Я навіть не знала, що він здатен на таке.
Петро нічого не відповідав. Голос у нього був слабкий, він ледве міг говорити. Оксана підійшла до ліжка, взяла склянку з водою і подала йому.
— Коли я почала з ним зустрічатися, — пояснювала вона, — він здавався нормальним. Але потім почав ходити наліво, і я не могла цього терпіти. Ми розійшлися, і я думала, що все скінчилося, але він продовжував переслідувати мене. Я намагалася триматися подалі, але не думала, що він може піти на такий крок.
Петро слухав мовчки. Його думки знову поверталися до того вечора, коли його побили.
— Це все через мене, — сказала Оксана, схлипуючи. — Якщо б не я, з тобою нічого б не сталося. Пробач мене, Петре.
— Твій батько оплатив палату? — запитав він раптом.
— Так, — кивнула вона. — Я йому все розповіла. А Дениса більше не буде. Мій батько все вирішив. Він пообіцяв, що Денис більше не наблизиться ні до тебе, ні до мене.
Оксана знову замовкла і дивилася на Петра, чекаючи, що він скаже. Але Петро мовчав. Несподівано він схопив її за руку і притягнув до себе.
— Ти справді мене любиш? — нарешті запитав він, його очі блищали від сліз.
— Так, люблю, — прошепотіла Оксана.
— А я тебе ще більше, — відповів Петро і притягнув її до себе, поцілувавши.
Минуло кілька місяців. Петро захистив диплом і зробив Оксані пропозицію. Її родина добре прийняла Петра, і батьки Петра зрозуміли, що не всі багаті люди погані. Батько Оксани навіть запропонував йому роботу у своїй компанії, але попередив, що Петро повинен пройти всі щаблі кар’єрної драбини.
А Денис більше не турбував їх.
