— Василю, поки твоя мама буде в нас у гостях, можна я схожу до перукарні? Мені вже давно треба підстригтися, а то люди сміються з моєї зачіски, — запитала Ірина свого чоловіка, коли той попередив, що сьогодні до них приїде його мати, Маргарита Петрівна.
— Іринко, ну подумай сама, як це буде виглядати. Мама приїде, а ти підеш? Це ж якось не по-гостинному. Ти справді хочеш так зробити? — Василь невдоволено подивився на дружину, дивуючись її несподіваній ідеї.
— Василю, ну скажи мені, чому я маю сидіти з вами? Вона знову почне вигадувати про мене всяку дурню. Я вже й не знаю, що їй там на думці, але слухати її плітки та колючі зауваження у мене немає ні бажання, ні терпіння. Якщо бути чесною, я б краще провела цей час з користю. Поглянь на мене — вже кінець березня, а я досі в шапці ходжу, бо соромно показати свою зачіску на людях! — Ірина провела рукою по своєму волоссю, показуючи, як воно заплуталося.
— У тебе було купа часу, щоб піти до перукарні раніше. Чому саме сьогодні ти вирішила це зробити? — не здавався Василь. — Щодо мами не переймайся. Я з нею поговорив минулого разу і ясно пояснив, що вона не повинна більше тебе чіпати. Можеш бути впевнена — ніяких образ з її боку більше не буде. Це я тобі гарантую.
— Василю, при тобі вона може й мовчати, але як тільки ти відійдеш кудись на хвилинку, все — я під її владою. Ти ж знаєш, вона мене недолюблює, це навіть не приховує. Навіщо мені навмисне мозолити їй очі? Ви собі посидите, поговорите, вам із нею буде про що поговорити, а я тут зайва. А якщо вона почне знову на мене нападати? Я не витримаю, відповім їй так, що мало не здасться. Ти ж знаєш, я теж можу гарненько відправити її на місце, але я цього не роблю, бо поважаю тебе. І вона ж все-таки твоя мати, а я не хочу ображати людину, яка для тебе важлива.
— Ірино, ну що за біда? Чому ти мовчиш і терпиш її випади? Якщо тебе дратує, що вона говорить, то просто скажи їй щось у відповідь, — порадив Василь, намагаючись заспокоїти дружину. — Я не хочу, щоб ти через повагу до мене терпітила її колючі зауваження. Якщо вона тебе знову зачепить, то просто відповідай, але роби це спокійно.
— Підожди, Василю, — Ірина поглянула на нього з подивом. — Ти хочеш сказати, що дозволяєш мені відповідати їй, якщо вона знову почне? І якщо треба, то я можу поставити її на місце? Ти точно не будеш проти?
— Все можна зробити культурно, без сварок і образ. Якщо ти відповідатимеш їй ввічливо, але впевнено, вона просто не зможе тобі заперечити, — сказав Василь, відчуваючи, що ситуація стає напруженою.
— Ой, Василю, ти ж знаєш, що я не можу мовчати, коли мене ображають. Якщо вона почне мене знову дратувати, я відповім їй так, що вона надовго запам’ятає. Тому краще дозволь мені просто піти до перукарні, поки вона буде у нас у гостях. Ви собі посидите, попліткуєте, може, навіть мене обговорите — та мені все одно, аби тільки я цього не чула, — зітхнула Ірина, знову повертаючись до своєї ідеї.
— Ірино, це несерйозно. Ти ховаєшся від проблеми, як страус ховає голову в пісок. Мама приїжджає не просто так. Вона хоче поговорити про щось важливе, і для неї важливо, щоб ти була присутня при розмові, — наполягав Василь.
— Що це за така важлива тема, через яку я маю сидіти й слухати її? — насторожилася Ірина. — Щось пов’язане з Ігорем?
— Так, мама хоче поговорити про мого брата. Вона хвилюється, що він знову втратить роботу, і не знає, що з ним робити далі, — пояснив Василь, уникаючи прямого погляду.
— І що я можу сказати нового? Він розбещений егоїст, який завжди думає тільки про себе. Ми з тобою сто разів намагалися йому допомогти, але все без толку. Він два дні на твоїй роботі протримався, а потім сказав, що це “каторга” і йому потрібно щось легше. Він просто не хоче нічого робити, — Ірина не могла стримати роздратування.
— Я з тобою згоден, Іринко. Але він мій брат, і я за нього переживаю. Та й мама хвилюється, — Василь зітхнув, поглянувши на дружину.
— Василю, я тебе розумію. Але й ти зрозумій мене. Йому вже 24 роки, він дорослий чоловік. Чому ти постійно переживаєш за нього? У нас своїх проблем вистачає, а ти все ще намагаєшся вирішувати його.
— Ти ж знаєш, що він мені дорогий. Я не можу просто так залишити його напризволяще, — тихо промовив Василь.
— Я розумію, що це твій брат, але він сам повинен відповідати за своє життя. Ми з тобою зробили все, що могли, щоб допомогти йому. Пам’ятаєш, як він підставив тебе на роботі? Ми більше не можемо його рятувати. Він має навчитися брати відповідальність за свої вчинки, — підсумувала Ірина, твердо дивлячись на чоловіка.
— Ти маєш рацію, — сказав Василь, відводячи погляд. — Але все одно, я переживаю, що він зробить якусь дурницю. Мама думає так само. Тому й хоче обговорити це з нами.
— Якщо він ще раз зробить дурницю, це вже не наші проблеми. Ми не можемо за нього жити його життя. Може, це нарешті змусить його задуматися і почати щось робити. І йому варто навчитися вирішувати свої проблеми самому, без нашої допомоги, — сказала Ірина, вирішивши поставити крапку в розмові.
Василь важко зітхнув. Він знав, що його дружина права, але все одно не міг позбутися почуття відповідальності за брата.— Василю, ну тут ти правий, я сперечатися не буду, — примирливо погодилася Ірина. — Але, будь ласка, давай я сьогодні все-таки не піду в перукарню. Побуду з вами. Візьмемо пляшечку червоного, все буде добре. Обіцяю, — спокійно додав він, намагаючись розвіяти напруженість.
Ірина кілька хвилин сиділа мовчки, піджавши губи. Її інтуїція підказувала, що, можливо, для всіх буде краще, якщо її на цьому родинному вечері не буде. Але, дивлячись на Василя, який явно засмутився через її небажання залишитися, вона вирішила поступитися його проханням.
— Ну гаразд, домовилися, — нарешті зітхнула вона. — Чому я завжди йду тобі на поступки? Скажи мені, будь ласка, супермене мій.
— Дякую тобі величезне, — Василь обійняв дружину й поцілував її в шию, щільно пригорнувшись до неї.
— Але це востаннє. Більше я поступатися не буду! — вигукнула Ірина, вирвавшись з його обіймів і, всміхнувшись, подивилася на нього злегка жартівливо.
— Ну побачимо, — засміявся Василь, відповідаючи на її посмішку.
Поки вони чекали на прихід Маргарити Петрівни, кожен зайнявся своїми справами. Василь сів за комп’ютер — йому потрібно було здати робочі матеріали, які він готував останні кілька місяців, працюючи віддалено. Завдяки гнучкому графіку він міг не тільки займатися основною роботою, а й підшукував підробітки, щоб додатково заробляти гроші на потреби сім’ї.
Ірина ж вирушила на кухню. Їй треба було завершити підготовку до вечері, приготувати закуски і, головне, випічку. Ірина чудово знала, що якщо її свекруха запідозрить, що тістечка куплені в найближчій пекарні, а не зроблені власноруч, то її чекає справжній шквал критики. Одного разу таке вже сталося, і вона добре запам’ятала урок: куплені солодощі у цій родині — це справжнє табу.
Але на кухні була ще одна річ, яку не можна було відкладати. Ірина зателефонувала квартиронаймачам, які орендували її стару квартиру, і поцікавилася, чи все гаразд, і коли вони нарешті планують заплатити за оренду. Вже минуло більше тижня з того моменту, як вони повинні були переказати гроші. Василь цією справою не займався, вважаючи, що це обов’язок Ірини, адже квартира дісталася їй у спадок від бабусі, яка пішла з життя після тривалої хвороби.
Так, у всіх фінансових і сімейних питаннях Василь і Ірина завжди знаходили компроміс. Вони вміло розподіляли обов’язки між собою, ніколи не соромлячись обговорювати будь-які ідеї чи плани. В їхньому шлюбі панувала гармонія, і в найважливіших речах вони завжди були на одній хвилі. Проблеми ж виникали переважно через стосунки з батьками, які, здавалося, жили на іншій планеті. Настільки різними були їхні погляди, звички і світосприйняття.
Проте, незважаючи на різницю в думках, Ірина та Василь завжди знаходили рішення, яке їх влаштовувало. Але сьогоднішній вечір вимагав від Ірини особливого терпіння. Вона дала собі обіцянку: не зіпсувати важливий для її чоловіка вечір.
— Якщо Маргариті Петрівні потрібна моя думка, я її висловлю. Але не буду сперечатися. Перетерплю все, аби тільки Василь не засмутився. Він так хвилюється, — думала Ірина, намагаючись заспокоїти себе перед важливим візитом.
Але такий підхід не завжди був найкращою стратегією. Як виявилося, її внутрішній оптимізм і бажання уникнути конфлікту могли призвести до непередбачуваних наслідків.
— Привіт, мамо! — Василь тепло обійняв свою матір за талію і поцілував її в лоб. — Заходь, ми тебе чекаємо!
— Привіт, мій дорогий, — усміхнулася Маргарита Петрівна і простягнула йому пальто. — Я вже відчуваю аромат смачненького. Що це ви з Іриною приготували до чаю?
— Так, мамо, ми старалися. Знаємо, що тобі подобається, тому все зробили, як ти любиш. Адже ми знаємо, що ти не терпиш покупної випічки, — з усмішкою відповів Василь, роззброюючи її своєю добротою.
— Ох, ну справді, хто ж любить ту магазинну гидоту? Її купують тільки ті, хто сам нічого спекти не може. Але ж я знаю, що Ірина — не така, — з ноткою самовдоволення в голосі промовила свекруха. — А де ж вона сама? Чому не вийшла привітатися?
— Вона переодягається, мамо. Ми тільки-но закінчили з приготуванням, — намагався Василь виправдати дружину.
— Ну, можна було б і почекати з тим переодяганням, — зітхнула Маргарита Петрівна, її обличчя одразу набуло суворого виразу. — Прямо зараз це їй було потрібно робити?
— Мамо, давай без цих твоїх нападів. Ти ж знаєш, що це не варто уваги, — м’яко, але рішуче відповів Василь, відчуваючи, як його терпіння починає випробовуватися.
— Гаразд, — несподівано швидко погодилася свекруха, що було для неї рідкісним явищем. — У мене до вас обох серйозна розмова, — додала вона з якоюсь загадковою інтонацією.
Василь запросив матір на кухню, де він почав метушитися з чаєм, дістаючи з духовки ще теплу випічку Ірини. Тим часом Маргарита Петрівна зручно вмостилася за столом, чекаючи, коли всі сядуть до столу. Незабаром до кухні зайшла і сама Ірина.
— Добрий вечір, Маргарито Петрівно. Як ваше здоров’я? — Ірина привіталася з підкресленою чемністю, роблячи вигляд, що нічого особливого не відбувається.
— Здрастуй, Іринко, — з деякою несподіваною ніжністю відповіла свекруха. — Ох, хотілося б краще. Та що поробиш, уже не ті роки. Сили вже не ті, самі розумієте, — додала вона зі смутком.
Ірина була здивована таким відвертим і навіть трохи сумним тоном свекрухи. Зазвичай вона була різкою та вимогливою. Щось сьогодні було явно не так.
— Ого, — подумала Ірина, — що ж це її так розговорило?Маргарита Петрівна тяжко зітхнула, перш ніж вимовити:
— Я прийшла поговорити про Ігоря, — сказала вона, і її обличчя одразу потемніло. Сльози почали текти по її щоках, одна за одною. Василь і навіть Ірина, незважаючи на своє напруження, раптом відчули справжню жалість до цієї нещасної жінки.
— Що сталося, мамо? — серйозно запитав Василь, його погляд став настороженим і пильним.
— Синку, це просто кінець світу, — схлипуючи, почала Маргарита Петрівна. — Якщо ми продовжимо жити з ним разом, я або зійду з розуму, або помру. Він знущається з мене, робить усе на зло, сперечається, принижує, говорить огидні речі. Ігор постійно мене ображає, а останнім часом ще й почав випивати щодня. Коли нап’ється — стає зовсім нестерпним, вдвічі більше знущається, курить на кухні, б’є посуд. Він навіть із сусідами лається, моїх подруг ображає, спілкується з якимись дивними людьми, такими ж, як і він. Я страшенно боюся, що ці “друзі” підсадять його на щось, і тоді зовсім пропаде. І взагалі, я його боюся. Він почав погрожувати мені, каже, що його приятелі вб’ють мене, якщо я не буду давати йому грошей. Можеш собі уявити, як я живу з цим страхом щодня? Раніше я хоч трохи себе поважала, але зараз я відчуваю себе жалюгідною, нічого не вартою тряпкою в його руках. Синку, я благаю тебе і Ірину, допоможіть мені. Я більше так не можу.
Маргарита Петрівна заламала руки, намагаючись заспокоїтись. Ірина, яка до цього зберігала мовчання, подивилася на Василя. Було зрозуміло, що ситуація вимагає негайного втручання.
— Мамо, це справді серйозно, — відповів Василь, важко зітхнувши. — Але ж усе до цього йшло. Я не раз розмовляв з Ігорем, намагався його вмовити, пояснював йому, що він робить неправильно. Я навіть влаштував його до себе на роботу, але він не зміг там працювати більше кількох днів. Я не знаю, що з ним робити, бо боюся, що ми вже нічим не зможемо йому допомогти.
— Я все це знаю! — з болем в голосі вигукнула Маргарита Петрівна. — Але у мене є одна думка, тому я і прийшла до вас за порадою.
— Яка думка, мамо? — обережно запитала Ірина, відчуваючи, що нарешті свекруха перейде до головного питання, заради якого вона завітала до них. Вона напружилася, гадаючи, що свекруха ось-ось висловить те, що довго приховувала.
— Думка не одна, їх дві, — після короткої паузи промовила Маргарита Петрівна, інтригуючи Ірину та Василя, які уважно стежили за її словами.
— Перша моя думка — вигнати його з дому. Але як це зробити? Я ж не можу просто викинути його на вулицю. Він зіп’ється або ще гірше — потрапить до поганих людей, і тоді ми його взагалі втратимо. Тому я подумала: йому потрібен хтось, хто б на нього впливав, хтось, хто б показав йому правильний шлях. І ось тут я подумала про вас.
Ірина почала нервово крутити в руках серветку, підозрюючи, куди хилить свекруха.
— Якщо ви візьмете Ігоря до себе, він зможе побачити, як треба правильно жити. Василь, ти міг би бути для нього гарним прикладом, наставником. Можливо, він би зрозумів, що йому треба взятися за розум, почати вчитися або знайти роботу. Зрештою, він не дурний хлопець, і міг би досягти багато, якби захотів.
Ірина скривилася, не витримавши напруги.
— Мамо, ми не можемо погодитися на це, — одразу ж втрутилася вона. — Якщо Ігор буде жити з нами, то наш шлюб просто розвалиться. Ми з Василем будемо постійно сваритися через нього. Я не витримаю ще одного конфлікту, і, чесно кажучи, я навіть не бачу сенсу в цьому. Ігор занадто важкий випадок.
— Ірина права, мамо, — підтримав дружину Василь. — Ми не зможемо жити разом із ним, і я теж думаю, що це дуже ризиковано. Така ситуація просто зруйнує нашу сім’ю.
— Я розумію, — сказала Маргарита Петрівна з відчаєм у голосі. — Тому слухайте мою другу думку. Вона менш проблемна для вас.
Ірина знову насторожилася.
— І що ж це за друга думка? — обережно поцікавилася вона, очікуючи чергової складної пропозиції.
— Друга ідея така: віддайте вашу другу квартиру Ігорю. Я знаю, що у вас є квартира, яку ви здаєте в оренду. Якщо він житиме там, то йому доведеться самостійно оплачувати комунальні послуги, харчуватися. Це змусить його взятися за голову і почати заробляти. Я прошу вас дати йому шанс на нормальне життя, — з надією в голосі завершила Маргарита Петрівна.
Ірина не могла повірити своїм вухам. У неї буквально відвисла щелепа. Не витримавши напруги, вона підвелася і вийшла на балкон, щоб вдихнути свіжого повітря і заспокоїтись.
Тим часом Маргарита Петрівна, залишившись на кухні наодинці з Василем, почала тихо шепотіти:
— Синку, ну це ж так вдало, що твоя бабуся залишила вам цю квартиру. Вона буде дуже доречна для Ігоря. Це шанс для нього.
— Мамо, що ти таке говориш? — не витримав Василь. — Ти серйозно вважаєш, що це допоможе? Ігор просто знищить ту квартиру!
— Подумай сам, — наполягала вона. — Якщо у нього буде власне житло, де він буде жити сам, йому доведеться взятися за розум. Він не зможе так жити без грошей. Йому доведеться працювати. А я вірю, що він зможе змінитися, якщо буде бачити, що це його останній шанс.
В цей момент до кімнати повернулася Ірина, випадково почувши частину розмови.
— Ви серйозно вважаєте, що ваша дитина зможе щось зробити з моєю квартирою, крім того, щоб перетворити її на притон для своїх п’яних друзів? — різко запитала Ірина. — Ця ваша друга ідея така ж безглузда, як і перша. І ще я вас прошу не говорити про мою покійну бабусю в такому тоні.
— Та я ж для Ігоря стараюся, хочу, щоб йому було краще! — продовжувала свекруха, тепер вже явно шукаючи підтримки у Василя.
Василь важко зітхнув, але не поспішав відповідати. Ситуація в родині була дуже складною, і він не знав, як правильно вчинити в цій ситуації.— Василю, чого ти мовчиш? Скажи мені, — Маргарита Петрівна продовжувала тиснути на сина. — Ти даси своєму братові ще один шанс чи ні?
— Мамо, у Ігоря вже було стільки «других» шансів, і «третіх» теж було не менше. І до того ж, ця квартира взагалі не моя, а належить Ірині. Якщо вона каже «ні», то я нічого не зможу змінити. Вибач, мамо.
— Господи, так ви обоє — егоїсти! Думайте тільки про себе, чужі проблеми вас зовсім не турбують! Невже ви, дорослі люди, не розумієте, що йому потрібна самостійність? Як йому її досягти, якщо не допомогти йому зараз? У вас є така можливість, а у мене, на жаль, немає. Невже ви справді готові зруйнувати надію матері, якій і так залишилося жити два понеділки?
— Мамо, тобі треба зрозуміти, що Ігорю вже не 16, а 24 роки, — серйозно відповів Василь. — Він уже дорослий чоловік. Якщо в 16 він не зрозумів, що означає бути самостійним, то це вже його проблема. Уяви, як він розбалується в квартирі, якщо ти дастиш йому все на блюдечку. Ти цього не бачиш?
— Синку, я точно знаю, що він візьметься за голову, — вперто продовжувала Маргарита Петрівна. — Моя інтуїція мене ще ніколи не підводила.
— Мамо, чому ти ходиш навколо, скажи прямо: тобі просто набридло жити під одним дахом з Ігорем, і ти хочеш його позбутися, — різко втрутилася Ірина. — Вам тяжко з ним, і ви хочете перекласти цей тягар на нас.
— Ні, ні, в жодному разі! — жорстко відповіла Маргарита Петрівна. — Я безмежно люблю Ігоря, так само як і Василя. Я просто хочу, щоб у моїх дітей все склалося правильно. Я хочу, щоб у них було добре життя, і все складалося так, як треба.
— А знаєте, чому у Василя все склалося правильно? — іронічно продовжила Ірина. — Тому що з ним з самого дитинства ніхто не сюсюкався. А вашу Ігоря ви самі розбалували. Я пам’ятаю, як ви дозволяли йому все, а Василя постійно примушували робити все, що Ігор хоче. А тепер ви намагаєтеся змусити нас зробити те ж саме!
— Господи, синку! Невже ти не чуєш, як говорить твоя дружина?! Вона так розмовляє зі своєю свекрухою! — вибухнула Маргарита Петрівна, обурено дивлячись на Ірину.
— А я згоден із кожним словом Ірини, — спокійно відповів Василь, як ні в чому не бувало. — Я завжди був нянькою для Ігоря, бо ти так веліла. Пам’ятаєш, мамо, як у нас було заведено? Ігор влаштовує чергову дурість, а карають мене, бо я «не доглянув». Це було несправедливо, і ти це знаєш. Тож більше я не збираюся за нього відповідати. Мені вистачить!
— Ти жорстокий син, у тебе немає нічого людського! Ти слухаєш тільки свою дружину, і більше нічого не бачиш! — закричала Маргарита Петрівна, зі злістю підводячись із-за столу. — Для тебе родина — це лише твоя Ірина, а мати і брат для тебе — порожнє місце! Ти зрадник! Немає нічого гіршого за зраду матері!
З розлюченим обличчям вона рвонулася до дверей, намагаючись якомога швидше піти. Василь кинувся за нею:
— Мамо, послухай мене! Чи не правий я хоча б у чомусь? Ти ж знаєш, що я маю рацію!
— Ні, ти не правий ні в чому! — відповіла вона з різкістю, одягаючи пальто. — Ти безсердечний, бо дозволяєш своїй дружині принижувати мене!
— Ох, звісно, — з сарказмом сказав Василь, стискаючи руки в кулаки. — Розумію, Роза в нас завжди була найкращою дитиною, а тепер я маю терпіти її дивацтва. Тоді це твоя карма — продовжуй жити з нею і надалі. Може, тоді вона зовсім перестане тебе помічати.
Маргарита Петрівна різко захлопнула двері, мало не зачепивши сусідів на сходовій клітці. Василь важко зітхнув, намагаючись опанувати себе. Ірина одразу ж підійшла до нього, побачивши, як по його щоках текли великі сльози. Вона ніжно обняла його і поцілувала.
— Ти молодець, — тихо прошепотіла Ірина на вухо чоловікові. — Я тобою пишаюся.
— І я тобою, моя дівчинко, — відповів Василь, обіймаючи дружину міцніше. — Я ніколи не дозволю нікому зіпсувати наше з тобою життя.
