Олена дивилася на свої будиночки й думала про те, як її остання спроба все-таки не принесла бажаного результату. Вона начебто все прорахувала, ретельно підготувалася, але нічого не вийшло. З самого початку все пішло не так. У селі не було людей, які могли б їй допомогти, а гроші закінчилися ще до того, як проєкт був завершений. Вона не могла збагнути, чому так сталося. Можливо, її поспіх і надія на “якось воно буде” знову зіграли злий жарт.
Кілька днів тому їй запропонували викупити її проєкт, але сума була настільки смішною, що Олені хотілося просто знищити ці будинки. Вона навіть подумала, що краще їх спалити, аби не бачити, як хтось наживається на її ідеї. Здавалося, даремно вона вплуталася в цю справу. Але хто не хоче жити краще?
Це село вона примітила ще кілька років тому, коли її бізнес у місті йшов добре. Олена приїжджала сюди за порадою подруги, яка розповідала про місцеві цілющі джерела, відомі лише вузькому колу людей. Того року Олена постійно хворіла: щойно одна хвороба закінчувалася, як починалася інша. Вона дуже схудла, втратила сили й інтерес до роботи. Подруга якось сказала їй: “Це місце, де навіть мертвого на ноги піднімуть”. І тоді Олена вирішила поїхати туди, сподіваючись на диво.
Але її бізнес поступово почав занепадати. Можливо, вона обрала не ту сферу, можливо, конкуренція в місті стала надто жорсткою. Олена не була впевнена в причинах. Але вона вирішила, що поки є можливість, треба змінювати поле діяльності. Вона все ретельно розрахувала, але не передбачила головного — світ постійно змінюється, і перше, що постраждало від цих змін, — це ціни.
Сидячи на ґанку свого дому, єдиного з проєкту, який вдалося завершити, Олена роздумувала про свою подальшу долю. Будинок був гарний, проте, що тепер із ним робити? Тримати таку власність вимагало значних витрат, яких у неї не було.
— Добрий день, Олено Павлівно, відпочиваєте? — озвалася до неї сусідка, бабуся, яка проходила повз. Вона любила поговорити, але Олена завжди уникала таких розмов. Вона привіталася, але відвернулася, щоб не продовжувати спілкування.
У селі Олену вважали гордовитою і трохи грубою. Хтось навіть називав її зарозумілою. Можливо, так і було. Багато років у бізнесі зробили її саме такою — закритою і недовірливою до людей. Вона не мала близьких подруг, і сім’ї так і не створила. Але її це вже мало турбувало.
Олена піднялася зі свого місця й почала збиратися. Їй треба було їхати до іншого міста на тиждень. Там була можливість отримати позику під невеликий відсоток. Олена сподівалася, що це допоможе їй далі вирішити, чи варто знову вкладатися в цей бізнес, чи краще забути про все.
Вона вже винесла сумки, як раптом відчула, що хтось спостерігає за нею. Обернувшись, вона побачила чоловіка років сорока. Він тримав за руку маленьку дівчинку, яка з цікавістю дивилася на Олену.
— Добрий день, — привітався він. — Вибачте, що турбуємо. Нам сказали в автобусі, що у вас тут будівництво. Ми шукаємо роботу, я багато вмію робити руками.
Олена пильно подивилася на чоловіка, а потім на дитину.
— Це моя донька, — швидко додав він, помітивши її погляд. — Я виховую її сам. Вона часто хворіє, лікарі порадили пожити в селі хоча б рік, щоб оздоровитися. Тому ми й шукаємо, де могли б оселитися.
Олена гірко усміхнулася:
— Та тут не все так просто. Мій бізнес зупинився, гроші закінчилися, і я навряд чи зможу вам чимось допомогти.
Чоловік подивився на неї й сказав:
— Ми могли б допомогти вам за дах над головою. Я вмію робити будівельні та електричні роботи. Можливо, зможемо щось підправити.
Олена задумалася, а потім сказала:
— Ну, можете залишитися на якийсь час. Дім великий, їжі в холодильнику вистачає. Поживете, подивитеся. Я їду на тиждень, охоронятимете будинки. Як повернуся, тоді й вирішу, що робити.
Чоловік поліз у кишеню й дістав паспорт:
— Щоб ви не хвилювалися, — сказав він.
Олена поглянула на паспорт і усміхнулася:
— Я вже давно нікому не довіряю, але, здається, настав час щось змінювати.
— До речі, я Денис, — додав чоловік. — А вас багато людей боялися в автобусі, говорили, що ви дуже сувора. Але ви зовсім інша.
Олена зітхнула й відповіла:
— У кухні лежать ключі. Якщо хтось прийде, скажіть, що мене не буде тиждень. Я повернуся за 7–8 днів.
Вона потрепала дівчинку по голові, побачила, як та усміхається у відповідь, і пішла до машини. Ще вчора Олена посміялася б над тим, хто сказав би їй, що вона так легко довірить свій будинок незнайомцеві. Але тепер вона їхала спокійно. Їй здавалося, що нічого поганого не станеться, все правильно. А якщо щось і станеться, то, мабуть, вона того варта як людина і як бізнесвумен.
Поїздка виявилася не просто невдалою — вона була настільки невдалою, що Олена навіть почала сміятися над собою. Проте, дивлячись на це з іншого боку, це був урок: не варто втрачати розум, коли є можливість уникнути помилок.
Пізно ввечері вона поверталася в село. Здавалося, що знову провал, але тепер це не викликало в неї тієї тривоги, яку вона відчувала раніше. Під’їжджаючи до будинків, вона помітила щось дивне: у трьох котеджах горіло світло. Олена різко загальмувала.
“Це неможливо”, — подумала вона. Адже в тих будинках ще навіть не було електропроводки, її навіть не проклали. Тоді вона помітила, що на озері, де колись мріяла побудувати причал для відпочинку гостей, також є зміни. Причал був майже завершений, а на ньому стояли столики, як вона колись планувала. Це виглядало неймовірно.
“Можливо, ще не все втрачено”, — подумала Олена, відчуваючи, як всередині знову з’являється іскра надії.Того вечора на причалі не тільки було встановлено огорожу, але й по всьому периметру світло від ліхтариків ніжно освітлювало воду. Олена помітила, як хтось рухається поблизу. Вона різко повернула кермо в бік котеджів, відчуваючи, що нарешті треба розібратися, що відбувається.
Вона під’їхала до будиночків, вимкнула мотор і на мить застигла, почувши музику. Це була її улюблена група. “Містика якась”, — подумала Олена, але швидко відкинула цю думку, адже в чудеса вона давно не вірила. Вийшовши з машини, вона пішла до того, хто рухався на причалі. За кілька кроків Олена побачила Дениса, і їй стало соромно, що вона зовсім про них забула. А ось і його донька, спокійно сиділа за столиком, загорнута в ковдру, з телефоном у руках.
Олена зупинилася і озирнулася довкола. Все виглядало неймовірно. “Це що, він усе сам зробив?” — не могла повірити Олена. Вона ж недавно прикинула, скільки б їй коштувало викликати бригаду електриків.
— Привіт, Денисе! — вигукнула вона. Він повернувся і широко усміхнувся.
— Ви повернулися! Добрий вечір! Я тут вирішив хоч щось зробити, щоб вам було легше.
— Я думала, щоб усе це зробити, мені доведеться продати нирку, — засміялася Олена.
— Ой, це ж дрібниці, — відповів він. — Я підключив і проводку, й прибрали ми тут із Машею. Тепер майже все готово.
— Як готово? — здивовано запитала Олена.
— Ну, не зовсім усе, — сказав Денис, — один будинок ще не дороблений. Крива покрівля, в одному місці протікає, але це кілька годин роботи.
Вони разом пройшлися по будинках, і Олена все більше розуміла, що цей чоловік, якого вона майже випадково залишила у своєму домі, став її справжнім рятівником. Донька Дениса, зовсім втомлена, вже клала носик на його плече.
— Дай її мені, — сказала Олена, — я її занесу додому.
Дівчинка довірливо притулилася до Олени, і їй здалося, що тримати її на руках так природно, ніби вона це робила все своє життя. Повернувшись додому, вони сіли за стіл, а дівчинка заснула прямо під час вечері. Денис відніс її до ліжка і повернувся до Олени.
— Ви знаєте, — сказав він, — я бачу, як Маші стало краще. Вона спить усю ніч, хоча в місті прокидалася по десять разів. Вона з апетитом їсть і вже не така хвороблива. Тут вона грається цілими днями, то за жабами ганяється, то півня проганяє. Я вам так вдячний за це.
— Та що ви, це я вам дуже вдячна, — сказала Олена, — ще кілька годин тому я прощалася зі своєю мрією. А тепер бачу, що разом ми зможемо впоратися.
— Ви серйозно? — здивувався Денис. — Але ж я нічого такого не зробив.
— Ви зробили більше, ніж могли. Ви дали мені віру, що все ще можливо, що життя не таке вже й погане.
Перші гості вже приїхали й були в захваті від котеджів. Вони відпочивали, оздоровлювалися й купували місцеві продукти, що для них були справжньою розкішшю. Восени, коли сезон підходив до кінця, Олена сиділа на причалі з чашкою кави. Раптом поруч сів Денис. Олена навіть не підозрювала, що цей вечір змінить її життя.
— Олено, ми, напевно, поїдемо, — тихо сказав він.
Вона не змогла приховати свого страху.
— Куди? З чого раптом? У тебе ж тут робота?
Денис тяжко зітхнув:
— Послухай, я скажу, а ти не перебивай. Мені дуже важко. Я ніколи не думав, що це буде настільки важко. Ти бізнесвумен, а я… ніхто. Я не можу бути поруч із тобою, тому що не можу дивитися на тебе й нічого не робити. Я не можу більше бути тут, тому я прошу, щоб ти дозволила нам поїхати. Мені нічого не потрібно, я просто піду.
Олена сиділа мовчки, не наважуючись повернутися до нього, щоб він не побачив, що вона посміхається. Вона ледь не сміялася від щастя.
Денис замовк на кілька хвилин, а потім Олена сказала:
— Я не дозволю тобі поїхати. Це навіть не обговорюється. А якщо ти таки поїдеш, я кину все й поїду за тобою. Я завжди думала, що створена тільки для роботи, але тепер без коливань усе покину, щоб бути поруч із тобою і Машкою.
Він обережно повернув її до себе й довго вдивлявся в її очі.
— Ти справді серйозно? Це не просто слова, щоб я залишився?
Олена засміялася:
— Що ти, без тебе я не впораюся.
Денис усміхнувся:
— Ущипни мене, щоб я зрозумів, що це не сон.
— Я краще поцілую тебе, — відповіла вона.
Останні гості, що залишали котеджі, могли бачити дві фігури, що сиділи обійнявшись і дивилися на озеро. Ніхто не наважувався їм заважати, адже іноді потрібно просто помовчати, відчуваючи поряд плече коханої людини.
