Рената сиділа на кухні, охопивши себе руками, і тихо плакала. Пройшло вже майже сорок днів, але вона так і не змогла прийняти і усвідомити, що її улюбленої бабусі більше немає серед живих. Цей світ без бабусі здавався їй неймовірно пустим і безбарвним. Втрата була настільки глибокою, що кожен день здавався важким випробуванням, яке вона не могла подолати самостійно.
Рената ніколи не знала свого батька. Він відмовився від її матері, як тільки дізнався, що вона вагітна, і після цього зник із їхнього життя назавжди. Мама ніколи не говорила про нього, мовчала про те, хто він і чому їхні стосунки не склалися. Коли Ренаті виповнилося десять років, мама загинула в нещасному випадку на роботі, і дівчина залишилася жити з бабусею Раїсою Олексіївною.
Бабуся любила свою внучку понад усе на світі. Вона довго не могла оговтатися після смерті своєї дочки, але Рената стала для неї тим промінцем світла, що повернув їй сенс життя. Бабуся і внучка підтримували одна одну, допомагаючи впоратися з горем. Вони стали надзвичайно близькими, і Рената знала, що завжди може звернутися до бабусі за порадою. Вона ділилася з нею всім, що відбувалося в її житті, і бабуся замінювала їй і батьків, і друзів.
Коли Рената вперше закохалася, вона не побігла до подруг, як це робили інші дівчата. Вона звернулася до бабусі, яка завжди знаходила потрібні слова, щоб підтримати і дати мудру пораду. Бабуся розповідала їй свої життєві історії, і це робило Ренату щасливою. Але тепер її не стало, і дівчина зовсім не знала, як їй жити далі.
Ренатин дядько не з’являвся на порозі рідного дому вже більше семи років. Він навіть не дзвонив матері, щоб привітати її з днем народження. Але Раїса Олексіївна ніколи не втрачала надії, радіючи тому, що внучка поруч, і мріяла, що колись син все ж повернеться. Але дядько Андрій не приїжджав. Навіть на похорон він не зміг вибратися, сказавши, що у нього багато справ.
Коли почалася підготовка до поминок на сороковий день, у двері квартири постукали. Рената все робила сама. Вона хотіла вшанувати пам’ять бабусі і не чекала допомоги. Тому вона була сильно здивована, коли на порозі побачила дядька. Рената кинулася йому на шию, і сльози радості наповнили її очі. Вона схлипувала і дякувала йому за те, що він знайшов час і приїхав прямо зараз.
Однак чоловік холодно взяв її за плечі і відсторонив від себе. «Я сюди не для того приїхав, щоб тобі соплі витирати, Ренато», – сказав він суворо. «Я тут, щоб зайнятися ремонтом у квартирі. У мене зараз труднощі з роботою, гроші зайвими не будуть, тому я буду здавати квартиру. Даю тобі добу, щоб зібрати речі і з’їхати».
Рената не могла повірити своїм вухам. «Куди мені йти?» – здивовано запитала вона. «У мене немає іншого місця. Я ж виросла з бабусею, і ми тільки минулого року зробили свіжий ремонт. Я вечорами підробляла, щоб допомогти з ремонтом».
«Мені не цікаво, де і чим ти там підробляла», – перебив її Андрій. «Зробили ремонт – і добре, мені буде простіше здавати квартиру. І так, я не жартую. Ти маєш піти, і мені байдуже, куди. Хоч на вулицю йди, якщо тобі нема куди подітися. Я єдиний спадкоємець, і квартира тепер належить мені. Діти не мають права на спадщину, тільки діти. Я вже проконсультувався з фахівцями».
Рената дивилася на дядька і не могла повірити, що перед нею стоїть той самий чоловік, якого так довго чекала бабуся. Її сльози не могли стримати розчарування і болю. «Бабуся так сподівалася, що вона помилялася в тобі», – сказала вона, намагаючись заспокоїтися і якось домовитися.
Андрій залишався байдужим до її слів. Він лише продовжував холодно дивитися на неї, ніби зовсім не відчував жодних емоцій. Здавалося, що йому було байдуже, куди вона піде і як буде жити далі. Рената відчула, що її серце розривається на частини. Вона не могла повірити, що цей чоловік, який мав бути її родичем, міг так жорстоко поводитися з нею.
«Завтра будуть поминки, бабусині сорок днів», – тихо промовила Рената. «Дозвольте хоча б провести їх, а потім я щось придумаю».
«Ніяких поминок тут не буде», – відповів дядько холодно. «Мені не потрібні чужі люди в моїй квартирі».
«Ця квартира належала бабусі», – обурилася Рената.
«Тепер вже ні», – відрізав Андрій. «Я можу викликати поліцію, щоб виселити тебе звідси».
«Але я тут прописана», – відповіла дівчина, намагаючись знайти якийсь вихід.
Законів Рената не дуже знала, але розуміла, що поки дядько не вступив у права спадщини, він не може вказувати їй, що робити. Вона знала, що у неї є більше прав на проживання в цій квартирі, ніж у нього.
Але Андрій залишався незворушним. Він продовжував дивитися на неї так само холодно і беземоційно. «Ти хоча б розумієш, проти кого пішла?» – запитав він. «Ніяких поминок тут не буде, я сказав. Я всіх прожену з моєї квартири, і ти, мала, мені не завадити».
Рената не могла зрозуміти, звідки в людині, яка мала бути їй рідною, стільки ненависті. Їй стало огидно. Від початкової радості, яка з’явилася в її серці, коли вона побачила дядька, не залишилося й сліду. Це був не чоловік, а якийсь монстр, якого цікавили тільки гроші.
Рената вирішила здатися і піти. Вона зібрала свої документи, необхідні речі та коштовності бабусі, які хотіла зберегти на пам’ять про неї. Але щось усередині не дало їй так просто піти. Дядько не мав права так поводитися, і якщо він хотів війни, вона була готова поборотися.
Вона відчувала себе зобов’язаною захистити пам’ять бабусі, яка так сильно чекала свого сина, і яку той зрадив. Вона вирішила не здаватися і боротися до кінця. Набравши номер дільничного, Рената тихенько прошепотіла в телефон, щоб дядько не почув: «Сергію, мені дуже потрібна твоя допомога».
Сергій, дільничний їхнього району, нещодавно став частим гостем у їхньому будинку. Він був старший за Ренату на сім років і часто заходив, щоб перевірити, як справи у бабусі, особливо після того, як вона почала сильно хворіти. Він завжди допомагав у всьому і був готовий підтримати Ренату в будь-який момент. Сергій завжди говорив, що якщо у неї виникнуть проблеми, вона може на нього розраховувати.
Двадцять хвилин по тому Сергій вже стояв на порозі квартири. Він був одягнений у свою форму, виглядав серйозним і зосередженим. Коли Андрій побачив його, він трохи розгубився.
«Рената, що сталося?» – запитав Сергій, глянувши на дівчину. Вона стояла поруч із Андрієм, тримаючи в руках свої документи.
«Цей чоловік хоче виставити мене на вулицю», – пояснила вона. «Він сказав, що квартира тепер належить йому і що він забороняє проводити поминки за бабусею».
Сергій подивився на Андрія з підозрою і, не відриваючи від нього погляду, запитав: «А документи на спадщину ви вже оформили?»
Андрій почав нервуватися. Він розумів, що нічого ще не оформлено і що він не має права виселяти Ренату, але його впертість не дозволяла йому відступити.
«Ти ж знаєш, що так не можна, – тихо сказав Сергій, звертаючись до Андрія. – Вона має право залишитися тут до тих пір, поки питання не буде вирішене в суді. І, до речі, дівчина тут прописана, так що ви їй навіть не маєте права заборонити проводити поминки».
Андрій не знав, що відповісти. Він мовчки зібрав свої речі й пішов геть, залишивши Ренату та Сергія наодинці в квартирі.
Коли двері за дядьком зачинилися, Рената нарешті відчула полегшення. Сергій підійшов до неї і обійняв, намагаючись заспокоїти її. «Все буде добре, не хвилюйся», – сказав він тихо. «Я допоможу тобі. Ти не одна».
