«Дубино, не гальмуй! Треба ще одну форму розвантажити, а то премію не отримаємо. Давай, активніше працюй!» – крикнув начальник. Петро тільки-но присів, він втомився, але скаржитися було нікому та й не бажано, адже з роботою не посперечаєшся. Влаштуватися в офіс у хлопця не вийшло, так склалося, що відразу після школи він був змушений взятися за першу-ліпшу роботу і пішов працювати підмайстром на завод, бо мати захворіла, і їй потрібна була фінансова допомога. Потім його призвали в армію, і після служби було зовсім не до навчання. Петро розумів, що якщо не він, то ніхто не зможе тягнути сім’ю. Мама ледве справлялася з роботою, а за станом здоров’я їй взагалі рекомендували знайти щось легше. Тому, не роздумуючи над тим, щоб піти вчитися, хлопець почав шукати роботу без освіти. Вибору особливого не було, він навіть права отримати не встиг, тому пішов працювати вантажником. Зарплату час від часу затримували, але так чи інакше виплачували. Гріх було скаржитися. Якщо перевиконати план по розвантажувальних роботах, то можна було й непогану премію отримати. І в останній день місяця варто було постаратися.
Петро повернувся до роботи і, виклавшись по повній до кінця дня, практично не відчував рук і ніг. Хлопці вирішили відзначити премію випивкою в барі, але Петро тільки зітхнув і відмовився, попросивши не ображатися на нього, адже у хлопця кожна копійка була на рахунку. Йому хотілося повернутися додому і розтягнутися на ліжку. Він працював практично без вихідних, а тут взяв три дні за свій рахунок, щоб допомогти матері привести будинок до ладу, бо десь протікали крани і відпадала стельова плитка. Хлопець вирішив відпочити вночі, а вранці з новими силами взятися за домашні справи.
Він повільно йшов від зупинки. На вулиці вже стемніло, але район був відносно тихий і спокійний, та й постояти за себе Петро вмів. Почувши жіночий крик з боку арки, хлопець одразу ж прискорив крок. Він помітив, як двоє худорлявих хлопців у толстовках з капюшонами, що приховували обличчя, намагалися відібрати у жінки сумочку. Одному вдалося це зробити, і він кинувся тікати, поки другий намагався щупати жінку за інтимні місця і щось їй говорити. Петро підбіг і гарненько наваляв йому. Коли до грабіжника прийшла допомога у вигляді його спільника, Петро злякався, що вже не впорається. Складний трудовий день дався взнаки, втомлене тіло благало про пощаду, як побита собака просить не втручатися і піти, але хлопець був готовий вчепитися в горло противникам, які посміли напасти на беззахисну жінку.
Відбившись розбитим носом і нечисленними побоями, Петро підняв сумочку жінки з землі і подивився на втікаючих злодіїв. Це, швидше за все, були підлітки, які надивилися на бандитів у фільмах і вирішили спробувати самі піти кривою доріжкою. «Ви в порядку?» – запитав Петро, віддаючи незнайомці її сумочку. «Так, дякую, дякую, тільки завдяки вам…» – бліда і налякана жінка більше нагадувала фарфорову статуетку балерини: тендітна фігура, худенькі ручки. Було зрозуміло, чому вони обрали саме її для своїх експериментів.
«Вам би одній не ходити або перцевий балончик купити на такий випадок,» – похитав головою Петро. «Та я не збиралася, проклятий таксист сказав, що у двори не заїде,» – схлипуючи, почала лепетати незнайомка. «Висадив мене на дорозі, я йшла за навігатором і не помітила, як вони напали.» Вона підняла з землі розбитий телефон і заплакала. «Тепер не зателефонувати, ні адреса не знайти. Ви б не могли дати свій телефон?» – попросила жінка. Петро дістав телефон з кишені. «Не впевнений, що на рахунку є гроші,» – знизав він плечима. «Та я тільки дзвінок зроблю, щоб сестра передзвонила і попросила її зустріти мене,» – жінка поговорила із сестрою і повернула телефон хлопцеві. Вона продовжувала сипати словами подяки. Дізнавшись, яку адресу їй потрібно, Петро запропонував провести її, поки сестра не зустрінеться, бо це було якраз недалеко від його дому, по дорозі.
Незнайомка розповіла, що машину залишила в ремонті, а поки чоловік у відрядженні, вирішила поїхати до сестри, яка зовсім недавно переїхала в нову квартиру. «Я не була тут ні разу, викликала таксі, а таксист попався жахливий. Якби не ви, страшно уявити, до чого вони могли б дійти…» Петро просто йшов і кивав, у носі стояв стійкий запах металу і ароматизатора, яким були просочені вологі серветки, ввічливо запропоновані жінкою. Підтримувати розмову сил не було. Жінка то і справа схлипувала час від часу. Коли вона побачила сестру, то кинулася до неї зі всіх ніг і почала ридати, а хлопець тихо зник, щоб вона знову не засипала його словами подяки і не нахвалювала сестрі, який же він герой. Усе, про що він зараз мріяв, – це прийти додому і впасти на ліжко. Мама сильно здивувалася і злякалася, побачивши сина побитим. Вона почала бігати навколо нього і причитати, що треба обов’язково поміняти роботу, щоб не повертатися додому в темряві. «А де знайти нову? Скрізь потрібні дипломи, а крім диплома ще й досвід вимагають,» – розтягнувшись на ліжку, Петро й не помітив, як швидко заснув.
Вранці він не міг піднятися, бо навіть побита собака, мабуть, не почувалася так погано. Переборовши лінь і бажання провалитися в сон далі, хлопець встав на ноги. Мама почала говорити йому, що слід звернутися в поліцію, адже не можна просто так спускати з рук подібні злочини. «От почнуть вони серед білого дня на людей нападати, тоді і будеш потім очима кліпати,» – бурчала мама. «Треба все це на корені душити в зародку. Як думаєш, у тебе-то сил вистачить усіх беззахисних рятувати? От сумніваєшся, бачу по очах. Піди і напиши заяву.» «Мам, завтра,» – відповів Петро.«Ладно, я вчора страшенно втомився, а потім ще цей випадок… Мені б зараз усе вдома зробити, а ввечері ще з одним хлопцем домовився виїхати на квартирний переїзд – гроші зайвими не бувають же», – зітхнув Петро.
«Угробиш ти себе, Петенька, угробиш. Давай ти краще навчанням займись, я-то більшу частину життя прожила, можу й на дві роботи піти. А тобі ще жити та жити, сім’ю створювати. Ну, справді. Чула я, скільки потім хвороб у вантажників з’являється. Подумай над тим, щоб вчитися піти», – порадила мама.
Петро похитав головою. Слова матері розізлили його. Він уже сто разів повторював, що він чоловік у сім’ї і що буде забезпечувати їх усім необхідним. А що до навчання – як тільки з’явиться можливість, так і буде думати.
Ввечері Петро ледве впорався з роботою по навантаженню і розвантаженню меблів. Пощастило, що важких роялів не було. Повернувшись додому, він одразу ж ліг спати. А на ранок почав думати, що мама, можливо, права. Знайомий хлопець, з яким він працював увечері, сказав, що заяву обов’язково потрібно написати першим, бо якщо цим відморозкам прийде в голову подати заяву за побиття, тоді потерпілим буде вважатися той, хто першим написав заяву.
Але бажання виходити з дому не було, а коли пішов дощ, то воно і зовсім зникло. Коли мама сіла за перегляд свого улюбленого серіалу, в двері подзвонили. У голові різні думки промайнули. Петро подумав, що якщо на нього все-таки написали заяву, то ще б проблем йому не вистачало. А якщо він комусь із грабіжників щось зламав, то тоді й лікування оплачувати доведеться, а грошей немає. І ту жінку він не стане охороняти, він навіть не подивився, як виглядає її сестра, тож фактично свідків у нього не було.
Петро подивився в дверне око і здивувався: у під’їзді стояв чоловік у діловому костюмі з доволі представницькою зовнішністю. «Невже батько одного з грабіжників прийшов?» – подумав Петро. Але правда була на його боці, і він вирішив, що буде домагатися її будь-яким шляхом.
«Здрастуйте», – сказав Петро, відкриваючи двері.
«Добрий день. Це ви позавчора вночі врятували жінку?» – холодний і рішучий голос змусив його трохи зніяковіти. Як би страшно не було, Петро вирішив, що буде відстоювати свою правоту. Він не вважав себе винним, і якщо б опинився в подібній ситуації ще раз, то неодмінно захистив би жінку знову.
«Так, я врятував. А ви хто?» – запитав Петро, не поспішаючи запрошувати незнайомця в дім.
«Я чоловік тієї жінки», – відповів незнайомець.
З полегшенням видихнувши, Петро усміхнувся і потиснув незнайомцю руку. «Я прийшов, щоб подякувати. Якщо можна, зайду?»
«Так, звичайно, проходьте», – Петро подивився у кімнату мами, переконався, що вона захоплена своїм серіалом, і провів незнайомця до своєї кімнати. Не хотілося, щоб мама зайвий раз зітхала і бурчала, а тим більше, щоб почала говорити, що він життя жінки врятував, якому на волосині висіло. Напрошуватися на нагороду Петро не планував. Він зробив усе щиро і від чистого серця, і слів подяки було цілком достатньо. Навіть у них необхідності не було.
«Мене звуть Іван», – представився чоловік. «Петя, не буду ходити навколо та близько. Я людина зайнята і ціную свій і чужий час. Я прийшов, щоб подякувати за те, що врятував мою дружину, поки я був у відрядженні. Як відчував, що не можна її одну залишати. Чим займаєшся, Петя? Навчаєшся чи працюєш?»
«Працюю вантажником. Навчатися поки немає можливості», – Петро не став вдаватися в подробиці і розповідати малознайомому чоловікові про свої життєві труднощі. Він усвідомив одне: нікому вони не цікаві. Твої проблеми – це лише твоє діло, і тільки ти зможеш їх вирішити.
«Вантажником, значить», – чоловік кивнув. «В загальному, я тобі пропоную вибір. Я не люблю залишатися в боргу. Ти зробив для мене велику справу, можна сказати. Тому вибирай: я можу віддячити тобі грошима, а можу дати можливість працювати у новому напрямку і не просто працювати, а рости далі. Дам тобі роботу кур’єра у своїй будівельній компанії. Зарплата буде вищою, ніж у вантажника, і графік хороший. Там озирнешся і вирішиш: якщо робота цікава, то підеш навчатися заочно і будеш рости по кар’єрній драбині. Якщо в компанії не сподобається, підеш навчатися, куди захочеш, і працюватимеш кур’єром, поки диплом не отримаєш. Оплату навчання я беру на себе.»
Петру було дуже незручно приймати таку пропозицію, хоча вона здавалася дуже привабливою. Він став напружено думати.
«Я повторююся, я в боргу залишатися не люблю. Ти зробив добро, хочу віддячити добром. Не приймеш другу пропозицію – знайду спосіб переказати тобі гроші. Адресу твою я знаю», – чоловік пильно подивився на нього.
Петро згадав, що давав переляканій жінці зателефонувати сестрі зі свого телефону. За номером, мабуть, і був знайдений його адрес.
Пропозиція чоловіка звучала дуже заманливо. «Що вибираєш: гроші чи роботу з навчанням?» – запитав Іван.
«Роботу», – ухопився Петро, відчуваючи, як хвилюється.
«З навчанням», – додав він.
Хлопець ніяк не очікував, що у світі ще залишилися такі люди.
Минуло чотири з половиною роки. Працюючи простим кур’єром, Петро перейшов на посаду помічника інженера. З того самого моменту Петро почав вірити, що є ще на світі люди, яким не байдужа чужа доля і які вміють дякувати.
