Виконуй свій борг!
Начальник в’язниці втягнув пасербицю до камери з ув’язненими. А вранці повернувся і застиг в шоці. Полковник Сергій Іванович Зубов, начальник колонії строгого режиму, перебував у стані сильного душевного збудження. Не знаючи, що робити, щоб заспокоїти свої розхитані нерви, він чинив несумісні дії. Одним ковтком випив 100 грамів горілки і одночасно сильнодіюче заспокійливе.
Але це не допомогло! Голова почала розколюватися від нестерпного, пекельного
болю. Здавалося, що розум затьмарився. І це затьмарення повністю знищило його совість, людяність і розуміння того, що він робить. Саме в такому стані кілька хвилин тому Зубов безжально відправив у камеру до ув’язнених свою шістнадцятирічну пасербицю Софію, яка дісталася йому у спадок від покійної дружини Надії.
Дружина померла рік тому, несподівано, від серцевого нападу. Сусіди шепотілися по кутах, що саме Зубов своєю нахабною поведінкою загнав жінку до могили завчасно. Дівчина важко переживала смерть матері, плачучи в подушку. По суботах Софія ходила на могилу до матері, а по неділях до церкви. Невпинно молилася за її душу, яка відійшла в інший світ. Батька Софія майже не пам’ятала. Мати казала, що він зник безвісти під час полювання в лісі, і так і не повернувся.
Вітчим Зубов славився суворою, строгою і навіть жорстокою людиною, тому стосунки з пасербицею не склалися. Спочатку виникла неприязнь, яка поступово перейшла в ненависть. Вітчим постійно повторював:
- У мене є власний син, а чужа дитина мені не потрібна!
За десять років життя Зубова з матір’ю дівчина так і не змогла полюбити вітчима, і сприймала його як чужу людину, яку вимушена терпіти. Вона так і не зрозуміла до кінця, чому мати вийшла заміж за такого безсердечного чоловіка. Мати казала, що пішла на цей необачний крок через безгрошів’я. Але як можна жити без кохання – дитячий розум Софії відмовлявся це приймати.
Вітчим же вважав дівчину тягарем, який він, як раб, повинен нести на собі ще принаймні два роки. Так вони і жили, як двоє байдужих один до одного людей. Лише син Зубова Денис розбавляв цю непомітну ворожнечу. Це здавалося дивним, але з ним у Софії склалися гарні стосунки. Денис цінував дружбу з Софією.
Він розумів, що їй нелегко жити на цьому світі. Він постійно захищав дівчину від несправедливих, гнівних нападок батька. Але Денис поїхав на навчання в інше місто і Софія залишилася одна наодинці з вітчимом, який не міг, а скоріше не хотів розуміти її. Софія мріяла лише про одне після закінчення школи влаштуватися на роботу, мати власні кошти на існування і поїхати від вітчима.
Зазвичай маломовний вітчим сьогодні повернувся додому пізно, у стані несамовитого збудження. Потім з кимось довго сварився по телефону. І через деякий час буркнув Софії лише два слова: «Негайно збирайся!»
Софія відчайдушно чинила опір, коли зрозуміла, що відбувається. Її довгим коридором ведуть до камери з ув’язненими. У дівчини відразу серце пішло в п’яти і виникло жахливе передчуття – живою вона звідси не вийде.
- Ні, Сергій Іванович, не треба!
- Що я Вам такого жахливого зробила?Не губіть мене! – благала вона, дивлячись на збожеволіле обличчя вітчима і вчепившись у його руку.
Він же абсолютно байдужим, крижаним тоном відповів:
- Іди, попрацюй на сім’ю, хоч на щось згодишся! Ти мені ніхто і я не зобов’язаний тебе утримувати до кінця життя!
Байдужий Зубов закрив двері камери, а потім пройшов до свого службового кабінету, розвалився в кріслі і згадав всі події, які передували цьому жахливому вчинку. Ледь вранці цього злощасного дня полковник прибув на роботу, як тут же пролунав дзвінок, що прозвучав як грім серед ясного неба.
- «Хто це ще зранку?» обличчя Зубова скривила незадоволена гримаса.
Він був готовий почути що завгодно, але тільки не це:
- Ну що, начальнику, не очікував дзвінка? – грубий знущальний голос пролунув на іншому кінці дроту.
- Давай, плати. Твій син нам купу грошей винен, на сьогодні борг вже 5 млн. гривнів. В карти програв, а повертати не хоче. Каже, ти заплатиш. Загалом, у тебе є тиждень. А щоб ти тут не розслаблявся, будеш під наглядом Ворона – авторитетного злодія, він сидить у твоїй колонії. Не вздумай нас обдурити. Не віддаси борг – поплатишся головою і не тільки своєю.
- Хто Ви, хто? – закричав що є сили Зубов.
- Не важливо, хто. Готуй гроші!
- Але у мене зараз немає таких грошей
- Квартиру, машину продай, що там у тебе ще є. Не мені тебе вчити.
Після таких заяв полковник був не просто в подиві, а в дикому шоці. Йому здавалося, що він утратив здатність розумно мислити. Денис – його син від першого шлюбу, розумний, відповідальний хлопець. Круглий відмінник, закінчив школу із золотою медаллю. А зараз навчається в престижному столичному ВНЗ.
Жодних шкідливих звичок, тим більше пристрасті до картярської гри, він ніколи не мав. І ще Денис – чесний хлопець. Якби з ним щось сталося, він обов’язково б повідомив. Втішав себе Зубов, але все одно стримати тремтіння в тілі не вдавалось. Він тремтячими руками набрав номер телефону сина. «А раптом я чогось не знаю. Може Денис зв’язався з поганою компанією. І все пішло-поїхало», – переживав полковник.
- Так, тату, – бадьоро відповів Денис на дзвінок батька.
- Денис, з тобою все в порядку?Грошей на все вистачає?
- Так, тату, в повному порядку, навчаюсь.
- Ну, звісно, грошей вистачає. Ти ж увесь час мене ними забезпечуєш. А якщо раптом проблема – завжди можу звернутися до тебе. До чого такі питання? Щось сталося?
Полковник зам’явся, не знаючи, що сказати. Йому не хотілося вірити в погане, і він всіляко відганяв від себе такі думки.
- Та ні, синку, нічого не сталося, – пробурмотів Зубов, – просто захотів тебе почути.
- Ааа… зрозуміло, – сказав Денис, – Мені зараз не зовсім зручно говорити, я на лекції в інституті, передзвоню.
Молодий чоловік зазвичай був скупий на емоції в спілкуванні з батьком. А полковник дуже цінував сина і намагався робити для нього все можливе. Хоча Зубов і не страждав від надмірної добродушності, якої ледве вистачало на власну дитину, проницливості йому точно не бракувало. Йому здалося, що син щось приховує. Занадто швидко говорив, ковтав слова, і ледь помітно хвилювався. Стан тривоги і нерозуміння повністю опанував Зубовим. Інтуїція його не підвела. Він багато разів набирав номер телефону сина, але той уперто мовчав. Зате через деякий час знову пролунав дзвінок від незнайомих осіб. Той самий знущальний голос як каток пройшовся по нервах полковника.
- Ну що, тату, отямився? Коли гроші почнеш платити?
- Мені потрібно ще раз поговорити з сином, – просив Зубов.
- Поговориш, коли зробиш перші виплати, – пролунав миттєвий відповідь.
- Але як… Це ж неможливо… – затинався Зубов.
- Ну що тут неможливого? Знімай гроші зі своїх рахунків і переводь.
- Часу на розкачку у тебе немає, – владним тоном вимагав чоловік.
А потім з усмішкою додав:
- Може, натурою хочеш заплатити? Ворон прийме, – розсміявся нахаба.
Але чоловік явно зло пожартував. А полковник прийняв все за чисту монету. «Чому у мого сина проблеми, а вона продовжує жити, як ні в чому не бувало», – подумав Зубов про пасербицю. В його голові виникла безумна думка, від якої в перші секунди навіть самому стало страшно. Він надумав кинути пасербицю в камеру до Ворона. І він зробив це, не думаючи про наслідки. У той момент всі думки Зубова були зайняті власним сином, і в них не було місця для чужої дитини. Сказано – зроблено. Полковник вважав себе в колонії повноправним господарем і робив усе, що душа бажає. Софії всього шістнадцять, а вона зазнала такого крижаного жаху, з яким навіть дорослій людині важко впоратися. Двері в пекло з гуркотом зачинилися за її спиною. Вона глянула всередину камери й похитнулася.
Софії на мить здалося, що вона втратить свідомість, і їй коштувало великих зусиль утриматися на ногах. Потім дівчина затуманеним поглядом оглянулася навколо. Картина була зовсім не радісною. Попереду розтягнувся ряд верхніх і нижніх ліжок, який, здавалося, буде тривати безкінечно. Десятки чоловічих очей дивилися на неї, хто з усмішкою, хто з цікавістю, а більшість – з неприхованою похітливою жадібністю.
- Ого! Це нам за що такий солодкий подаруночок подарували? – почувся хриплий чоловічий голос із глибини камери.
Не встигла Софія зорієнтуватися і зрозуміти, звідки йде голос, як небритий, кошлатий чоловік тут же зіскочив з ліжка і як чорт з’явився перед нею. Він пожирав Софію очима з голови до ніг і аж присвиснув від задоволення, яке чекало на нього попереду. А подивитися було на що. Струнка фігурка Софії і красиве обличчя, обрамлене копицею кучерявого волосся, привертали погляди.
- Можна я буду першим? У мене сьогодні день народження, – важко дихаючи, сказав чоловік і сильно притягнув дівчину до себе.
Софія почувалася пташкою, що потрапила в клітку, але не могла навіть вимовити жодного слова. Язик онімів, а ноги стали мов ватяні. Височенний, могутній як скеля, чоловік височів над Софією, мов дикий звір, готовий накинутися на щойно спійману здобич. І накинувся б… Але раптом за спиною Софії почулися голоси інших таких же спраглих її зеків:
- А чому ти перший? Ти що тут головний? Ми теж хочемо!
З усіх боків лунали сміх і гикання. Найзапекліші зеки зіскочили зі своїх ліжок і кинулися вперед, до кінця не усвідомлюючи, що відбувається. Як тільки цей вертеп закрутився навколо Софії, у неї потемніло в очах. Їй здавалося, що сотня рук тягне її прямо в пекло. Вона вже подумки приготувалася до смерті, бо усвідомлювала, що якщо станеться те, що задумали зеки, їй вже не жити.
І в цей момент пролунав голос, від якого здригнулися усі.
– А, ну, циць, припиніть це непотребство! Люди ви чи звірі? У більшості з вас на волі залишилися дружини, діти. Як вам не соромно, так себе
поводитися! Вона ж дитина зовсім. Відпустіть її негайно!
Голос був неголосний, але наполегливий і належав він худорлявому, невеликого зросту чоловікові. Він змахнув рукою. Дивно, але як за помахом чарівної палички в цю же секунду крики і регіт припинилися. Зеки завмерли в очікуванні, що скаже цей непоказний на вигляд чоловік. Судячи з усього, визнаний авторитетом серед них. Чоловік усе тим самим неголосним голосом продовжував говорити.
– Адже видно ж неспроста до нас цю дівчинку підсадили. Потрібно поговорити з людиною, дізнатися в чому справа. А ви що? Накинулися на беззахисну! Я вас покараю за такі справи так, що мало не здасться.
– Ну, Ворон, вибач. Ми що – ми ж нічого. Ну баб давно не було, сам розумієш. А тут така фіфа молода, красива зайшла, не втрималися.
Чоловік на прізвисько Ворон зліз зі свого ліжка і шаркаючи ногами об підлогу, немов старий, підійшов до дівчини.
– Тебе як звати-то? – запитав він.
– Софія, – тихо, як зацькований звір, вимовила дівчина.
Вона вже й не сподівалася на порятунок і злякано дивилася на дивного чоловіка, який вберіг її від неминучої біди.
– Мене Іван Андрійович Воронов звуть. Будемо знайомі. Так, ти не бійся. Нічого тобі тут поганого ніхто не зробить. Не потрібно думати, що зеки – суцільно злі і жорстокі люди. У кожного з них за плечима непроста доля, але це не означає, що вони втратили хороші людські якості. Найчастіше вільні люди гірші за зеків. Візьми хоч цього Зубова, мерзенна людина. Адже це він тебе сюди засадив?
Софію немов обдало жаром від таких слів. Звідки цей чоловік, фактично старий для неї, знає про їхні взаємини із Зубовим. У відповідь вона кивнула головою і боязко запитала:
– Звідки Ви знаєте про мене?
– Я багато чого знаю. Пожив чимало, а побачив ще більше.
І раптом Софія відчула на собі пильний погляд Воронова, він уважно вдивлявся в її обличчя. Ні-ні, це був не хтивий погляд, яким нещодавно дивилися на неї зеки. А інший… Який Софія, сама не могла зрозуміти. Але її здивуванню не було меж, коли чоловік несподівано запитав:
– У тебе тата не Борисом звуть?
Вже дуже ти на нього схожа.
– Так, Борисом. Тільки не звуть, а звали. Я навіть обличчя його не пам’ятаю. Безвісти він пропав на полюванні, так мама казала, – відповіла Софія і сльоза мимоволі покотилася по її щоці.
Вона сама від себе не очікувала, що розчулиться і розплачеться як дитина.
– Одна я, зовсім одна залишилася. Батька давно немає, і мами рік тому не стало. Вітчим мене ненавидить. Як жити далі?
Тут Воронов різко повернувся і, дивлячись прямо в очі Софії, тихо сказав:
– Твій батько живий. Борис живий!
Очі в дівчини округлилися, вона здивовано, невідривно дивилася на літнього чоловіка і не могла повірити в правдивість вимовлених ним слів.
– Як же це можливо? Мама говорила, що тато зник на полюванні в лісі. А де ж він тоді?
Воронов узяв руку Софії і міцно стиснув її у своїй руці.
– Не знаю, яких небилиць наговорила тобі Надія, але я сидів із ним разом у колонії в попередній ходки. У нас було багато часу, щоб розповісти один одному про життя наше грішне. Борис розповів, що він, його дружина Надія і Сергій Зубов – однокласники. А потім Борис і Сергій волею долі стали ще й товаришами по службі, обидва працювали в поліції. Зубов завжди страшенно заздрив успішному Борису Найкращий учень у школі, найкращий у роботі. І в особистому житті Борису теж щастило. Перші красуні завжди звертали на нього увагу.
Такою красунею була твоя мама Надія. Зубов теж на неї око поклав, але Надія віддала перевагу твоєму батька. Борис активно просувався
службовими сходами, Сергій же завис на нижчій посаді. Після отримання Борисом чергового звання, Зубова зовсім заздрість заїла і
вирішив він підставити товариша по службі. Та так підставив, що Борис загримів у в’язницю на реальний термін, за службову невідповідність
і отримання хабарів. Але Зубову і цього здалося мало. Надії, твоїй матері, сказав, що чоловік її Борис помер у в’язниці від пневмонії. Підробив документи про смерть, та й Надію собі ще прихопив. Ось такі ось баби стерви.
Чоловік ще не охолонув, а вона за іншого пішла. Софія, затамувавши подих, слухала літнього зека і ковтала гіркі сльози.
– Не кажіть так про маму, вона хороша… була.
– Гаразд, вибач, твоя правда. Чужа душа – потьомка, потрібно спочатку зі своєю розібратися, – багатозначно сказав Воронов.
Софія сприйняла розповідь чоловіка як одкровення, яке до глибини душі вразило її свідомість. Вона із завмиранням серця запитала:
– А де зараз мій батько? Не знаєте?
– Не знаю, дівчинко. Я тільки одне знаю – що тобі більше не потрібно боятися цього полковника Зубова. На будь-яку силу знайдеться інша сила, згадай моє слово. Так як він вчинив з тобою, далеко не кожен зек вчинить. Він давно вже всім як кістка в горлі і за свої злочини буде покараний.
Тільки Воронов встиг вимовити ці слова, як почувся гучний брязкіт ключів і двері у камеру з гуркотом відчинилися. У камеру вбіг Зубов. Він ошелешеним поглядом знову і знову оглядав камеру. Напевно, шукав понівечене тіло падчерки.
– А де….- тремтячим голосом запитав Зубов.
Нарешті, він побачив Софію, живу і неушкоджену, поруч з Вороновим, і з полегшенням зітхнув. Полковник схопив дівчину за руку і потягнув із камери.
– Ходімо, ходімо звідси. У тебе ж усе добре? – невпинно повторював він.
Прийшовши до тями вранці в кабінеті від випитого алкоголю і скинувши з себе залишки дурману, Зубов із жахом усвідомив, що зробив із падчеркою і чим йому це загрожує. “Адже мене можуть посадити через цю пігалицю!” – одна-єдина думка стукала в його голові.
Він схопив за руку Софію і, дивлячись їй в очі, вселяв:
– Ти тільки нікому не говори, що була в камері, добре? Ми ж родичі. Обіцяєш? Кожен у цьому житті може зробити помилку.
Дівчина вперто мовчала.
Після того, що дізналася про батька, вона ще більше зненавиділа вітчима. А полковник, не перестаючи, третирував Софію:
– Що ти мовчиш? Наговорювати на мене, чи що чи зібралася? Пошкодуєш.
Він стиснув руку Софії з такою силою, що здавалося, тріснуть кістки. Навіть у такій ситуації, коли його доля висіла на волосині, вітчим не міг обійтися без погроз і образ. Але Софія після того, що сталося з нею вже нічого не боялася.
– Скажіть, де зараз мій батько? – несподівано запитала вона.
Полковник зблід і в нього затряслася нижня губа.
– Але твій батько помер і….
Дівчина перервала вітчима на півслові:
– Не брешіть мені, я все знаю.
“Господи, що вона знає?”, – здивувався Зубов – “Що міг наговорити їй цей старий склеротик Воронов?”. Через кілька секунд Зубов сказав:
– А якщо я скажу, де він може бути, не будеш свідчити проти мене? Обіцяєш? Софія, мовчки, кивнула головою.
Але насилу здобута згодадівчини не врятувала Зубова. Не став допомагати йому Господь. Занадто багато злодіянь створив цей чоловік. За ним як шлейф тягнулася низка посадових злочинів, не кажучи вже про стосунки з ув’язненими. Через день до кабінету полковника увійшли люди у формі й оголосили про його арешт. Зубов затрясся як осиковий лист.
Лепетав, що він не винен, його скрізь підставляли підлеглі. А зараз йому погрожують життям сина Дениса і вимагають гроші. Коли Зубов дізнався, що телефонні дзвінки з приводу сина не більше ніж клоунада, лише один із прийомів, щоб вивести його на чисту воду, прийшов
в лють.
– Ви в мене всі поплатитеся! Не мали права мене нахабно обманювати і знущатися!- кричав заарештований,бризкаючи слиною.
– Розмовники, Зубов, припиняйте! Ви теж не мали права знущатися над падчеркою! “На вас чекає зона, раджу поводитися належно”, – сказав один із поліцейських, надягаючи на заарештованого наручники.
Через кілька місяців полковника Зубова було засуджено і за скоєні злочини отримав заслужене покарання. Незважаючи на зусилля найнятого ним дорогого адвоката, зменшити термін вдалося тільки на рік. І загримів Зубов у місця, не настільки віддалені на цілих десять років. Софія залишилася сама в порожній квартирі вітчима. Після того, що сталося, вона не могла і не хотіла там залишатися.
Вирішила, у що б то не стало відшукати батька. І не важливо, що сталося між ним, матір’ю і Зубовим, головне, що він є, існує у цьому світі. А значить і вона не буде самотньою. Адреса, вказана Зубовим, виявилася точною. Двері невеликої квартири у старому панельному будинку відчинив сивочолий, худорлявий чоловік зі спустошеним поглядом пильно дивляться на неї очей.
– Ви, Борисе?
Чоловік здригнувся всім тілом, намагаючись упізнати в незнайомці риси рідних людей, колись присутніх у його житті
– Я Софія, дочка Надії, – сказала дівчина і зблідла, не знаючи, як поводитися далі в такій ситуації.
Раптом по щоці чоловіка покотилася ледь помітна сльоза. А потім він узяв руку дівчини у свою і сказав:
– Так, я Борис. Знаю, ненавидиш, за те, що не приїжджав, не шукав тебе. Це правда. І ти маєш повне право мене ненавидіти, донечко.
Трохи помовчавши, ковтнувши грудку зі сліз, Борис сказав:
– У мене було все. Кохана сім’я, чудова робота, щастя в житті. Але все відразу розлетілося на шматки. Не передчував, що насувається
біди. Не помітив, як друг перетворився на ворога. Потрапив до в’язниці надовго, втративши все і себе теж. Не пробачив дружину Надію, яка просто на слово повірила Зубову про мою смерть, і навіть не потрудилася розшукати мене. Винен, я Софія, перед тобою, дуже винен. Відхід дружини настільки надломив мене, що образа цілком заволоділа мною. І я вирішив просто відмовитися від минулого. Змалодушничав, вчинив не по-чоловічому.А тепер ось живу один, як перст, нікому не потрібний. Вибач мені, донечко, якщо зможеш.
Софія, мовчки, слухала батька і розуміла, що вона більше не буде самотньою. Усе її єство кричало про це.
– Я давно вже пробачила тебе, батьку. Дозволь тільки бачити і чути тебе.
Борис міцно обійняв Софію.
– Все буде добре. Ми разом і значить будемо жити.
